Ті, що співають у терні

переросло в палке, суто дівчаче захоплення. Знаючи, що їхня близькість є неможливою, вона дозволяла собі розкіш мріяти про нього — як він її обніматиме, цілуватиме… На цьому її мрії й закінчувалися, бо вона й гадки не мала, що бувало після обіймів та поцілунків. А якби знала, що негоже мріяти таке про священика, то навряд чи знайшла б спосіб приструнити себе і більше про таке не думати. Найкраще, що могла вдіяти Меґі — це зробити так, щоб він і гадки не мав про її думки.

* * *

 

 

 

Коли Мері Карсон глянула у вікно вітальні, отець Ральф та Меґі виходили зі стайні, що розташовувалася з тильного боку особняка, подалі від будинку старшого скотаря. Робітники ферми їздили верхи на худих та кістлявих скотарських конях, які жодного разу в житті не бували в стайні, а переминалися собі з ноги на ногу в загорожі, коли їх готували заганяти худобу, або щипали собі травичку на пасовиську, коли їх відпускали відпочити. Але на Дрогеді були й стайні, хоча користувався ними лише отець Ральф. Там Мері Карсон тримала двох породистих скакунів виключно для потреб отця Ральфа. Про те, щоб він їздив на кістлявих фермерських конях, і мови бути не могло. Коли священик спитав її, чи можна Меґі теж користуватися її кіньми, вона не змогла відмовити, бо дівчина була її племінницею, і священик мав рацію: Меґі має навчитися пристойно триматися у сідлі. Кожною болючою кісткою свого старого розпухлого тіла Мері Карсон хотіла б відмовити їм або хоч поїздити разом із ними. Та не могла вона ані відмовити, ані сісти верхи на коня. Тому й казилася від люті, дивлячись, як вони йдуть через галявину: чоловік, граціозний, як танцівник — у бриджах, чоботях до колін та білій сорочці, й дівчина, теж у бриджах, струнка та по-хлопчачому гарна. Вони випромінювали почуття невимушеної дружби; у тисячний раз Мері Карсон здивувалася — чому це ніхто, окрім неї, не засуджує їхніх близьких, майже інтимних стосунків? Педді вважав, що це прекрасно, Фіона — ото вже колода збайдужіла! — не сказала, як зазвичай, нічого, а хлопці ставилися до них як до брата та сестри. Може, саме завдяки тому, що вона сама кохала Ральфа де Брикасара, їй ввижалося те, чого не бачив більше ніхто? Чи, може, то все плід її уяви, може, не було нічого, окрім дружби між чоловіком тридцяти з гаком років та дівчинкою, яка ще не оформилася як жінка? Дурниці! Жоден чоловік тридцяти з гаком років, навіть Ральф де Брикасар, не зможе не побачити троянду, що розпускається. Навіть Ральф де Брикасар? Ха! Особливо Ральф де Брикасар! Ніщо не проходило повз увагу цього чоловіка. Руки Мері Карсон тремтіли; з пера на нижню частину аркуша впали темно-сині крапельки чорнила. Вузлуватими пальцями вона витягнула з шухлядки ще один аркуш, занурила перо в чорнильницю і переписала слова з такою ж самою впевненістю, як і першого разу. Потім важко підвелася і посунула своє масивне тіло до дверей. — Мінні, Мінні! — загукала вона. — Господи, спаси й помилуй, це Вона! — чітко почувся голос служниці з кімнати напроти. З-за дверей визирнуло вкрите ластовинням моложаве обличчя, яке, здавалося, було непідвладне рокам. — Що ви хотіли, моя люба місіс Карсон? — спитала вона, дивуючись, чому це стара баба не закалатала, як зазвичай, у дзвоник і не покликала місіс Сміт. — Піди знайди парканника й Тома. І негайно пришли їх до мене. — Може, мені спершу звернутися до місіс Сміт? — Ні! Роби, що тобі сказали, дівчино! Том, парковий чорнороб, був старим та засохлим чолов’ягою, що мандрував колись із торбою та казанком, а сімнадцять років тому влаштувавшись на Дрогеді на роботу, полюбив тутешні парки й сади так, що не зміг їх покинути. Парканника, такого самого перекотиполе, як і решта йому подібних, вранці відволік-ли від марудної роботи — натягувати дроти на стовпчики вигонів, бо до приїзду гостей треба було терміново підновити білий штахетник маєтку. Настрашені тим, що їх покликали до господині, вони заявилися до неї за якихось кілька хвилин і постали їй перед очі в робочих штанях на шлейках і фланелевих майках, перелякано зібгаючи в руках капелюхи. — Ви обоє вмієте писати? — спитала місіс Карсон. Чоловіки кивнули, нервово ковтнувши слину. — От і добре. Мені треба, щоб ви прослідкували, як я підпишу ось ці папери, а потім поставили свої імена та адреси під моїм підписом. Зрозуміло? Чоловіки знову кивнули. — Дивіться ж — підписуйтеся так, як завжди, а ваші постійні адреси напишіть великими друкованими літерами. Мені байдуже — чи буде це ваша поштова адреса до запитання, чи якась інша, аби тільки за нею вас можна було знайти. Двоє чоловіків прослідкували, як Мері Карсон написала своє ім’я; це було вперше, коли її письмо було розбірливе, а не стиснуте, як зазвичай. Підійшов Том і, незграбно водячи ручкою та залишаючи на папері чорнильні ляпки, поставив свій підпис. Потім парканник великими округлими літерами