Ті, що співають у терні

немов цей тягар ліг криво, а не розподілився рівномірно так, щоб їй було зручно його нести. І не те, щоб Меґі зітхнула, а злегка затамувала дух. — Коли? — Найближчими днями. — Ой, отче! Для мене це буде важче, аніж коли пішов Френк. — А для мене важче, аніж все решта в житті. Мене нема кому втішити. А у тебе принаймні є родина. — А у вас є Бог. — Добре сказано, Меґі! Ти й справді подорослішала! Але її чіпкий жіночий розум повернувся до питання, яке вона, проїхавши аж три милі, так і не мала змоги поставити. Так, він невдовзі поїде, без нього їй буде важко, але це питання мало власну вагу й значущість. — Отче, у стайні ви промовили «попіл троянд». То ви мали на увазі колір мого плаття? — Може, й так. Але мені здається, що то я мав на увазі дещо інше. — Що саме? — Те, що ти не зрозумієш, Меґі. Вмирання ідеї, яка взагалі не мала права народитися, вже не кажучи про розвиток. — Немає такого, що не мало б права народитися, навіть ідея. Він обернувся і впритул поглянув на неї. — Тоді ти знаєш, про що я кажу, еге ж? — Здається, знаю. — Не все, що народжується, є добрим, Меґі. — Так. Але якщо воно народилося, то, значить, мало таким бути. — Ти ведеш суперечку, наче єзуїт. Скільки тобі років? — За місяць буде сімнадцять, отче. — І всі ці сімнадцять років ти тяжко трудилася. Так, важка праця робить нас не по літах дорослими. Про що ти думаєш, Меґі, коли маєш час думати? — О, я думаю про Джимса й Петсі та про решту хлопців, про маму й татка, про Гала та про тітку Мері. Інколи я думаю про те, щоб народити і ростити дітей. Мені б це сподобалося. Про верхову їзду, про овець. Про все, що обговорюють чоловіки. Про погоду, дощ, город, про курчат і про те, що я робитиму завтра. — А ти не мрієш про те, щоб мати чоловіка? — Ні, хоча, якщо я хочу мати дітей, то мені доведеться завести чоловіка. Негарно для малої дитини, коли вона зростає без батька. Попри біль, він усміхнувся: в її голові — химерна суміш невігластва та моральності! І раптом рвучко повернувся, взяв у руку її підборіддя й прикипів поглядом до її обличчя. Як же ж це зробити, і що треба зробити? — Меґі, нещодавно я зрозумів одну річ, про яку мав здогадатися раніше. Ти була не до кінця щирою, коли сказала, що думаєш лише про себе? — Я… — почала було Меґі, але замовкла. — Ти забула сказати мені, що думаєш також і про мене, так? Якби ти не відчувала в цьому якоїсь провини, то згадала б моє ім’я разом з іменем свого батька. Мені здається, то добре, що я їду, а ти як вважаєш? Ти вже надто доросла, щоб мати суто дівчачі закоханості, але, з іншого боку, тобі лише сімнадцять, чи не так? Мені подобається, що тобі бракує житейської мудрості, але я знаю, наскільки болісними можуть бути дівочі закоханості — вони завдали мені чимало клопоту. Вона щось хотіла сказати, але опустила повіки на блискучі від сліз очі й, хитнувши головою, вивільнила підборіддя з руки священика. — Розумієш, Меґі, це такий період у житті, віха на шляху перетворення на дорослу жінку. Коли ти станеш такою жінкою, то зустрінеш мужчину, якому судилося стати твоїм чоловіком. Життєві турботи поглинуть тебе, і ти не матимеш часу думати про мене; ти згадуватимеш мене як старого приятеля, який допоміг пережити декотрі з важких внутрішніх конфліктів на шляху дорослішання. Чого не слід робити, то це мріяти про мене в той чи інший романтичний спосіб. Я ніколи не сприйматиму тебе так, як має сприймати чоловік. Я не думаю про тебе у такому сенсі, Меґі, ти мене розумієш? Коли я кажу, що люблю тебе, то це не означає, що я люблю тебе як чоловік. Бо я не чоловік, я священик. Тому не забивай собі голову мріями про мене. Я невдовзі поїду, і навряд чи матиму колись час приїхати сюди знову, навіть у гості. Її плечі опустилися, немов на них ліг важкий тягар, але вона таки спромоглася підняти голову і глянути на нього впритул. — Я не забиватиму собі голову мріями про вас, не переймайтеся. Я розумію, що ви священик. — Я не думаю, що хибно обрав свій життєвий шлях. І моє покликання задовольняє ту мою потребу, яку не зможе задовольнити жодна жива істота, навіть ти. — Знаю. Я переконуюся в цьому, коли ви правите службу. Ви маєте внутрішню силу. Мені здається, що ви мусите почуватися наче наш Господь. — Я здатен відчувати кожен затамований дух у церкві, Меґі! Наприкінці кожного дня я помираю, а вранці, коли правлю службу, я воскресаю, я відроджуюсь. Але чому так буває? Через те, що я — обраний священик Бога, чи через те, що я чую всі побожно затамовані духи і відчуваю свою духовну владу над кожною з присутніх душ? — А яке це має значення? Воно існує — і все. — Може, для тебе і немає значення. А для мене — є. Бо я не впевнений, я сумніваюся. Меґі змінила тему на ту, яка чимало значила особисто для неї. — Не знаю, як я житиму без вас, отче. Спочатку Френк, тепер ви. З Галом це якось інакше: мій брат помер, і я знаю, що він ніколи не повернеться. Але і ви, і Френк — ви живі! Тому я завжди думатиму — як там ви, як почуваєтеся, чи потрібна вам моя допомога? Я навіть турбуватимуся, чи ви, бува, не загинули! — Я відчуватиму те ж саме, Меґі, і я впевнений, що Френк думає так само. — Ні. Френк забув нас… І ви забудете. — Я ніколи не забуду тебе, Меґі, скільки житиму. І в покарання я житиму довго-довго. Він підвівся і, рвучко поставивши Меґі на ноги, ніжно обійняв її. — Що ж, час прощатися, Меґі. Ми більше не зможемо бути разом. — А якби ви не були священиком, ви взяли б мене заміж, отче? Священицький титул різонув його вуха. — Не називайте мене так увесь час! Мене звуть Ральф. — Але це не було відповіддю на її запитання. Хоча він і обійняв Меґі, він не збирався її цілувати. Обличчя, підняте до нього угору, було майже невидимим, бо місяць вже сховався і стало темно. Він відчував, як маленькі гострі груди Меґі притулилися до його грудей; то було дивовижне відчуття, бентежне. А ще більше збентежило його те, що Меґі так легко й природно, немов вона кожного дня