торбою за плечима вважалося перспективнішим, аніж спати на лаві в сіднейському парку. Ціни на харчі були низькі, й Педді набив ними комори на Дрогеді під зав’язку. Тому кожен, хто забрідав на Дрогеду, міг бути тевен: його торба ніколи не залишиться порожньою. Дивним було те, що склад бродяг безперервно змінювався: добряче попоївши та завантажившись провізією, вони навіть не робили спроби залишитися на фермі, а брели собі далі, шукаючи те, що було відомо лише їм. Звісно, далеко не кожне господарство було таким гостинним та щедрим, як Дрогеда, і це лише додавало подиву: чому ж подорожні не виявляли бажання залишитися тут? Мабуть, нудьга та безцільність неприкаяного існування гнали людей у так само безцільні мандри. Більшості вдалося вижити, декотрі померли, і якщо їх знаходили, то ховали, поки ворони та дикі свині не встигали добіла обдзьобати та пообгризати їхні кості. Глушина була величезною територією, величезною і відлюдною. Стюарт тепер постійно жив на фермі й завжди тримав дробовик неподалік від дверей кухні-хатинки. Добрих скотарів знайти було неважко, і Педді офіційно найняв на роботу дев’ятеро чоловіків-одинаків, поселивши їх у старих бараках для чорноробів, щоб звільнити Стюарта від необхідності працювати на вигонах. Фі припинила класти готівкові гроші де прийдеться, і попросила Стюарта змайструвати замасковану шафу на кшталт сейфу за вівтарем у каплиці. Серед мандрівників було мало лихих людей. Бо лихі люди воліли залишатися у великих містах та великих районних центрах, бо подорожнє життя було надто простим та непорочним, надто самотнім і скудним на поживу для лихих людей. Однак ніхто не міг закинути Педді, що він надто перестраховується зі своїми жінками, бо Дрогеда була знаменитою фермою, і тому не можна було виключати, що вона привабить до себе тих нечисленних зловмисників, які мандрували Глушиною. Та зима принесла з собою сильні бурі, декотрі сухі, декотрі з дощами, а наступної весни та літа дощі були такими сильними, що трава на Дрогеді стояла соковита й висока, як ніколи. Джимс та Петсі навчалися заочно і гризли граніт науки за кухонним столом місіс Сміт, часто розмовляючи про те, як же воно буде, коли настане час їхати до інтернату «Риверв’ю». Але подібні розмови так дратували місіс Сміт, що хлопці визнали за краще не говорити про те, як вони поїдуть із Дрогеди, коли економка неподалік. Потім суха погода повернулася; висока, по коліно, трава висохла і в бездощове літо перетворилася на хрусткі сріблясті стебла. Навчені десятьма роками проживання серед чорноземних долин до різких перепадів від засухи до повені (Гоп — угору! Гоп — униз!), чоловіки тільки стенали плечима і проживали кожен день так, наче лише він мав значення. І це було правдою; головне завдання полягало в тому, щоб перебитися від одного сприятливого року до наступного, коли б цей наступний не прийшов. Ніхто не міг провістити дощ. Був у Брісбені такий собі чолов’яга на ім’я Ініго Джоунз, який досить добре вмів робити довгострокові прогнози, використовуючи модну тоді концепцію сонячних плям та сонячної активності, але на чорноземних долинах ніхто особливо не покладався на його слова. То нехай екзальтовані панночки з Сіднея та Мельбурна шлють йому клопотання з вимогами дощу, а прості люди з чорноземних долин воліли дотримуватися старого перевіреного способу: дослухатися до власної інтуїції. Взимку 1932 року повернулися сухі бурі, принісши з собою собачий холод, але пишна трава загороджувала від пилюки, а мухи не так сильно докучали, як завжди. Та то було слабкою втіхою для свіжопідстрижених овець, які нещасно мекали і тремтіли від холоду. Місіс Домінік О’Рурк, яка мешкала в досить незграбному дерев’яному будинку, полюбляла розважати візитерів із Сіднея; одним із її «коронних номерів» було зателефонувати, скажімо, до Дрогеди, продемонструвавши своїм гостям, що навіть тут, у провінційній глушині, декотрі люди мають телефон і вміють жити красиво. Тема розмови завжди поверталася до отих худющих, схожих на засмоктаних пацюків, овець, що лишилися сам на сам із холодами, позбувшись п’яти-шести дюймів шерсті, яка встигла б у них відрости до спекотного літа. Але Педді пояснив одному з візитерів, що таким чином якість вовни значно поліпшувалася. Бо головне — це вовна, а не вівці. Невдовзі після того, як він зробив цю заяву, газета «Сідней монінґ геральд» надрукувала лист, у якому від парламенту вимагали прийняти закон, що поклав би край, за словами авторів листа, «жорстокості тваринників». Бідолашна місіс О’Рурк була сама не своя від страху, але Педді реготав так, що у нього аж у боку закололо. — Тому телепню пощастило, що він не бачив, як стригаль розрізає вівці черево, а потім зашиває його величезною голкою, — заспокоїв він перелякану місіс О’Рурк. — Ця справа і виїденого яйця не варта, місіс Домінік. Вони там у своєму місті ані найменшого уявлення не мають, як живуть люди на селі, й можуть дозволити собі розкіш панькатися зі своїми домашніми тваринками, немов із малими дітьми. У нас все інакше. Тут не побачиш нужденних жінки, чоловіка чи дитини, яким ніхто не допомагав би, а у містах ті, хто панькається зі своїми домашніми улюбленцями, ігнорують людей, які благають їх про допомогу. Фіона підняла очі. — Він має рацію, місіс Домінік, — підтвердила вона. — Ми завжди зневажаємо та ігноруємо те, чого маємо багато навкруги. На селі — це вівці, а у великих містах — люди.
