гаразд. Ми обігнули ріг.”
Так тривало, аж до самого ранку.
Жовтогаряче сонце вже закочувалося за обрій, коли прибули рятувальники і витягти нас з-під
завалів.
— Вона просто впала, — сумно промовив МакДанн. — Її сильно пошарпало хвилями — от
вона й розсипалася.
Він вщипнув мене за руку.
Все розтануло. Океан був спокійним, небо – синім. Хіба що різко смердів водоростями
зелений слиз на уламках маяка та прибережних скелях. Гуділи мухи. Води омивали
порожнечу берега.
Наступного року збудували новий маяк. На той час я вже знайшов іншу роботу в невеликому
містечку, одружився, в мене був теплий гарний будинок, його вікна виблискували жовтим
листопадовими ночами, двері замикалися на ключ, з димаря струмував дим. Щодо МакДанна,
то він став наглядачем нового маяка, який за його вказівками тепер збудували із залізобетону.
— Про всяк випадок, — пояснив він.
Новий маяк був готовий у листопаді. Якось, пізнього вечора я поїхав туди, зупинив машину і
довго дивився на сірі морські хвилі, слухаючи, як реве новий Горн. Один, два, три, чотири
рази на хвилину, десь там вдалині, сам один.
Монстр?
Він більше не повертався.
— Пішов, — сказав МакДанн. — Повернувся в Безодню. Нарешті зрозумів, що в цьому світі
не можна дуже сильно любити. Він зник в найчорніших глибинах Безодні, щоб чекати іще
один мільйон років. Бідна істота. Чекати й чекати. В той час, як люди живуть і помирають на
цій нещасній планеті, воно все чекає і чекає...
