Бабуся журно подивилася на мене.
— А якби він стрельнув у тебе? То ж не люди, а звірі...
І я мовчки заліз на припічок, притулився до бабусі. З тугою звів очі на фотокартку. І тут я побачив, що Леніна... не було. На тому місці синів паперовий косинець.
— Чуєте! — смикнув я бабусю.— А де ж Ленін?
— Цить! — незвично гримнула вона. — Не було там Леніна!
— Як — не було? — здивувавсь я.
— Синку,— м’яко мовила мама,— ти вже’ майже дорослий... То зрозумій — вороги прийшли... І нам буде дуже погано, коли вороги побачать у нас портрет Леніна. От і затулили... тимчасово...
Стало якось тихо, сумно в хаті...
4
Оті перші німці пограбували на базарі магазин, забрали всю ковбасу й горілку і весь день горлали пісень своїми якимись залізними голосами. І вночі горлали, тільки вже хрипко-іржаво. А ранком щезли. І до вечора в селі було порожньо. Але люди й носа не потикали на вулицю.
Увечері довгими машинами, що гарчали, мов собаки, приїхали інші німці. Вони одразу завернули в колгоспний двір, замкнули комори, а тоді рушили по дворах. Закувіка- ли перелякано поросята.
Ось і біля наших воріт почулися гаркаві голоси. Бабуся накинула на себе піджак, хоч надворі було тепло й тихо, подалася на подвір’я. Я змайнув за нею.
Німці по-хазяйськи зайшли у двір, роззирнулися. Та ось з хліва невчасно подав голос наш кабанчик, і вони подалися туди. Бабуся зірвалася з місця, і за мить ми вже були на дверях хліва. Бабуся стала й широко розкинула руки. Я вхопився за неї.
Німець в окулярах здивовано подивився на бабусю. Потім зняв акуратно окуляри і раптом ударив бабусю. Ми попадали. І поки вставали, німці витягли з хліва кабана...
Потім вулицею вели закривавленого голову сільради. Поліцаї та німці сміялися, лузали насіння й час од часу спускали на голову сільради здоровенну вівчарку, що її вони вели на повідку...
Я тремтів і не міг заснути. Мама й бабуся плакали.
5
Був ясний зимовий день. Спадали великі гарні сніжинки. Ми, тобто я, Іванок і Віталій, вийшли надвір і непомітно забилися городами на сусідню вулицю, просто до хати Остап- чуків.
Під хатою на лавці сиділи хлопчик і дівчинка. Вони булі: сумні-сумні. Ми приступили до них.
