Обережно спустився додолу. І повернувся до закритого синім*косинцем Леніна.
— Товаришу Ленін,— прошепотів пристрасно,— поліцаї вб’ють хлопчика й дівчинку...
Заліз на піч і довго не міг заснути...
6
Вранці із скрипом розчинилися двері, і в хату всунулися два дивних дядьки. Жовті черевики, жовті шинелі, жовті пілотки. На плечах — картаті рядна. Це були румуни.
— Що за поторочі? — аж сахнулася бабуся.
Дядьки мовчки бликнули на неї, утомлено сіли на лаву, запалили цигарки.
І тут знову зарипіли двері. Прудко вскочив невисокий чоловік у такій само формі, як і румуни, але без рядна.
— Даруйте,— мовив по-нашому, але якось... кумедно.
— Драстуйте,— закліпала очима бабуся.— А хто ж ви будете?
Чоловік, мовби не почувши бабусиних слів, зиркнув на Оксанку, яка гірко чхала від тютюнового диму, підійшов до румунів, вихопив з їхніх ротів цигарки, жбурнув їх до печі.
— Хто я є? — повернувсь до бабусі.— Я є словак. Ну, а в них слугую,— невесело розвів руками,— силоміць мобілізували... Ви вже пробачте — ми будемо у вас жити.
— Та живіть, що ми проти мовимо,— в’яло сказала бабуся і стенула плечима.
Згодом ми подружилися з словаком. Правда, коли він уперше подав нам з Оксанкою на піч скибки, намазані повидлом, я сахнувся в куток. Брати від ворога?.. Та словак так журно дивився, повидло так принадно пахтіло...
Потім він одного вечора витяг з кишені дві фотокартки. На одній я побачив двох дівчаток мого віку — витрішкуватих, довгоногих, наче лелеки...
— То мої,— глибоко зітхнув словак.— Доньки. А це дружина,— показав іншу фотокартку.— Як вони там живуть? Мене ж забрали просто з заводу, не дали й попрощатися.— На його очі напливли сльози.— Чи ж побачу їх колись?..
Лагідного тихого вечора ми — бабуся, словак, я і Оксан- ка — сиділи на призьбі. Не вперше отак гомоніли під хатою.
Але сьогодні бабуся була неспокійна. Словак здивовано позирав на неї. А я знав, що сталося, і теж, як і бабуся, косував на верболози.
Цієї ночі я кинувся — бабусі немає. Визирнув з-за комина — вона йде з буханцями хліба в руках до дверей. Я — слідом. Вийшов у сіни, припав до дверей: бабуся вже була надворі. Чути тиху розмову. «Партизани»,— здогадався я.
