Тої ночі бабуся залізла на піч перед ранком. Де вона була, я не питав, бо знав — у партизанів.
Словак повернувся з лісу із перев’язаною рукою. Сів на лаві, зігнувся, гірко мовчав. І ми мовчали. А що можна було сказати?
Та ось Іван підвів важку голову. В його очах стояли озера туги.
— А у нас є Ленін! — раптом чомусь вихопилось у мене. Затиснув рота, але пізно.
— Що ти мелеш? — гримнула бабуся.
Словак ображено подивився на знічених бабусю й маму, ображено мовив:
— Все-таки ви мені не довіряєте...
— Та чого там...— кашлянула бабуся.— Але ж за це нині...
— Та я... я...— підскочив я на полу— Я ніколи нікому! Щоб мені язика голкою проткнули! Щоб мене німецька вівчарка вкусила... три рази!
— Я ж його так давно не бачив, цілих чотири роки!..— Словак благально дивився.
Тоді обізвалась мама:
— Винесіть, мамо, Оксанку надвір.
Поки мама знімала фотокарточку, поки витягувала скло й паперовий косинець, у хаті було тихо-тихо.
І враз на нас глянув Ленін. Це було неймовірно, це було як диво! Повне село ворогів, а на нас дивиться Ленін своїми лагідними, підбадьорливими очима. Ніби каже: «Недовго топтати їм нашу землю».
У Івана заблищали очі. В мами виступили сльози. А я обережно доторкнувся до Леніна...
Коли фотокартка знову була на стіні, словак тихо мовив:
— А ви сміливі. Спасибі вам... І в мене він був дома на фотокартці... 6 мені велика ганьба перед ним, що я проти його країни воюю...
І довго потім перед моїми очима стояла Ленінова підбадьорлива усмішка.
9
Вранці словак і румун снідали за столом. (Один із румунів не повернувся з лісу.) Раптом рвучко розчинилися двері. На порозі з’явився офіцер. Словак і румун схопилися. В руці у румуна лишилася скибка хліба, а в словака — бляшанка з повидлом.
Офіцер був дуже сердитий, сильно ляпав чорною палицею по чоботу. Щось гарикнув румуну й словаку. Ті втягли голови в плечі. Різко задер голову до фотокартки, наче вперше бачив її. Тицьнув у неї, аж скло дзенькнуло, повернувся до
