бабусі:
— Хто там? Комуністен?
— Що ви, господь з вами! — замахала руками бабуся.— То син учився на тракториста, от і знявся з товаришами...
Офіцер недовірливо чмихнув і знову кивнув на косинець:
— А там сховано кого?
Ми всі закам’яніли. Словак став білий, як стінка. Зараз офіцер накаже зняти косинця, й тоді...
Раптом словакова рука смикнулася й кинула бляшанку. Вона вдарилась об долівку, й повидло геть обляпало офіцерові чоботи...
Офіцер аж підскочив од люті. Різко свиснула палиця й опустилась на Іванові плечі. Раз, вдруге... вдесяте... Потім офіцер окрутнувся на каблуках і вилетів з хати
— Все,— якось неприродно спокійно мовив Іван.— Все. Фронт. Та я не міг інакше...
Другого дня ми проводжали Івана на фронт. Він поцілував мене, Оксанку. Очі його були зажурені-зажурені.
— Ходи здоров,— сказала бабуся.— Може, нашого Івана там стрінеш, то перекажи...— І спохопилась: —Господи, отаке вимелеш.
Іван похнюпився.
— Я не буду в ваших стріляти, я вгору...
— І вголу не тлеба! — задзвенів Оксанчин голосок.— Там холосі пташки літають...
Іван мимоволі сумно всміхнувся.
Вже на порозі рвучко озирнувся.
— А я... я щось придумаю... я таки перейду до ваших... Ні, вони й мої... перейду до своїх... Отоді й перекажу вашому синові, що ви живі-здорові...
Тринадцятого жовтня 1943 року ми прокинулись од незвичайної тиші. Всю ніч гули машини, чулися роздратовані голоси, дудоніли кулемети...
Лише перед ранком, знесилені, ми заснули. І от прокинулися від тиші.
Бабуся пішла до воріт. Вернулася бігцем з недовірливо- радісним усміхом на обличчі.
— Нікого. Втекли, скарійоти, щоб їх ні сира, ні суха земля не приймала!..
