Педагогічної освіти Павло Харитонович не мав і у делікатній справі виховання користувався старими дореволюційними методами, якими колись виховував його самого дід Гаврило, учасник першої світової війни.
Ех, Катерино Степанівно, Катерино Степанівно!
Ну при чому тут двійки, як ідеться про космічну міжпланетну подорож!
На все життя!
Нічого вона не тямить у міжпланетних подорожах, та Катерина Степанівна! Звичайно, їй до тих подорожей байдуже. Бо вона вже стара — двадцять сім років. Ніхто її в космос уже не візьме. Тільки іншим життя псує.
— Ну, я їй зроблю! Я їй влаштую! — зціпивши зуби, процідив Валера, коли вони вийшли в коридор.
І враз в очах у Валери зашмигляли згадувані вже швидкі бісики, які свідчили, що у голові його народжується сміливий відчайдушний задум.
— Слухай! А знаєш що!? — виставив Валера вперед нижню губу. — Давай підкладемо їй… їжака!
— Якого? — не зрозумів Глечик.
— Живого!
— А де ж його взяти?
— Упіймати! У лісі!.. Я влітку бачив. Як ми по гриби з татом ходили.
— Тю… І коли ж ти збираєшся його ловити?
— Сьогодні! Зразу після уроків. А чого відкладати?
— Сьогодні? — Вася непевно знизав плечима.
— Що — боїшся?
— Та ні… але…
— Мама, сестра, тьотя!
— Та ні… але…
— Ех ти! Вареник! А ще в космос летіти збираєшся!
— Чого ти! Я хіба сказав, що не хочу? Просто подумати спершу треба, зважити…
— А що там думати? Що зважувати? Піти й спіймати! От іще!
Коли Валерою оволодівала якась ідея, переконати його, відмовити було неможливо.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
Вася й Валера жили у великому місті, на краю нового мікрорайону, який називався Лісовим масивом. І називався недарма. Бо вулиця, де жили Вася й Валера, впиралася прямо в ліс. Остання зупинка тролейбусного маршруту, який тут закінчувався, була під величезними трьохсотрічними дубами. Вона так і називалася — «Дуби».
І з вікон класу було видно ліс.
Іноді на підвіконня, коли в класі панувала тиша (писали контрольну абощо), сідала сойка або інша лісова пташка. А білочки стрибали на спортмайданчику і спритно дряпалися вгору по шведській стінці, по жердині й канату, порушуючи дисципліну в класах.
Урок, з якого виставила Васю й Валеру Катерина Степанівна, був останній. І можна було одразу гайнути в ліс. Але в класі лишилися портфелі. Кидати їх напризволяще навіть відчайдушний Валера не одважився. Довелося чекати дзвінка.
Вислухавши ще раз сувору нотацію Катерини Степанівни і нагадування, щоб узавтра прийшов до школи Валерин дідусь, хлопці взяли свої ранці-портфелі й пішли начебто додому.
Але насправді, злодійкувато озирнувшися, вони звернули до лісу.
Скраю ліс навіть не був схожий на справжній ліс. Він більше нагадував міський парк. Заасфальтовані доріжки, лавки, диктові щити з яскравими плакатами: «Ліс — наше багатство!», «Бережи зеленого друга!», «Не розпалюйте вогнищ, не ламайте дерев!»
Настрій у Валери був бадьорий.
