Не встигли вони це сказати, як з лісу вибіг невеличкий головатий чоловічок із вирячкуватими сердитими очима. З рота в нього стирчала сигарета, з носа пахкав дим.
— Бачу! Бачу! — закричав він пронизливо. — Нічого не знайшли! Ледарі! Халтурники! Бракороби!.. Ну, кадри! Повиганяю з роботи!
— Бабаю Бабайовичу! — жалібно верескнула Баба Яга. — Я шукала! Голови не підводила! Чесне враже! Клянусь костяною ногою! Клянусь останнім зубом!.. А от вони… точно!.. Про НЛО, про інопланетян балакали… замість того, щоб… Вони — точно!..
— Ну, Бабо! Ху! — З рота Змія Горинича вирвалося полум'я, наче з паяльної лампи.
— А це що за фрукт? — сердито спитав Бабай, побачивши Васю.
— Та! — відмахнулась Баба Яга. — Вася Глечик! З четвертого «Б». Нічого особливого. Тишко й боягуз. Дзеркальця в нього нема. Ми перевіряли.
— Боягуз — це добре! Люблю боягузів, — пахнув димом Бабай. — Але зараз не до нього. Часу нема. Його Темність доручили мені особисто очолити операцію. Дзеркальце треба знайти обов'язково!
— А може… може, Незнайомка викинула його… з вікна тролейбуса, — несподівано сказав Вася. І навіть сам здивувався, що насмілився це сказати. Але надто вже його образили, назвавши боягузом.
— О! Розумно! — метнув на нього погляд Бабай. — Він мені подобається!..
Баба Яга, Змій Горинич, Кощій Безсмертний перезирнулися.
— Щось вона таки крутилася біля вікна… Ху! — сказав Змій Горинич.
— Але ж я з неї очей не зводила, — просичала Баба Яга.
— Ті незнайомки — дуже хитрий народ. Усього можна чекати, — сказав Кощій Безсмертний.
— Обдивитися всю трасу! — наказав Бабай. — Негайно!
На галявину знову виїхав тролейбус. Вони влізли в нього і вже були рушили, коли Вася схаменувся:
— А я? Ви ж знову не свиснули! Мені можна вже йти звідси?
— Та можна, можна! — роздратовано гукнула Баба Яга, висунувшися з вікна.
— Біжи й не попадайся вже більше! Бо — ху!.. — Змій Горинич так хукнув з вікна, що Васю всього наче вогнем обпалило.
— Хтозна!.. Може, й попадеться!.. Може, ще й зустрінемося… — загадково мовив Бабай, блиснувши на Васю своїм страшним поглядом.
Тільки Кощій Безсмертний нічого не сказав, мовчки всміхнувся йому і чогось підморгнув.
Коли тролейбус зник уже за деревами, Глечик з досадою стукнув себе по лобі:
— Чого ж я про Валеру в них не спитав?! Так задурили голову тим дзеркальцем, що я про все на світі забув! От йолоп!
Та було вже пізно.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
«Що ж робити? — розгублено думав Глечик, стоячи посеред галявини. — Додому без Валери йти не можна. Як я в очі дивитимусь його батькам, братикові, бабусі, дідусеві Павлу Харитоновичу? Що я їм скажу?.. Треба порадитися з Терентієм! Він же так і не встиг мені нічого сказати…».
Вася витяг із портфеля «Математику», дістав з-під обгортки дзеркальце, підставив під сонячний промінь. І враз на галявині застрибав сонячний зайчик Терентій.
— Терентію! — поправив на носі окуляри Вася. — Так що робити? Як виручити Валеру?
— Треба йти у Зландію, — зітхнув Терентій.
— У Зландію? — скривився Глечик. — У самісіньке пекло? Прямо в руки вражої сили?
— Ага, — кивнув Терентій.
— А якось по-іншому не можна? — з останньою надією перепитав Глечик. Йому раптом згадався пронизливий погляд
