РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
Зайшов Глечик у ліс.
І здалося йому, що це той самий ліс. І дерева такі самі, і галявини. Онде навіть великий трухлявий пень, біля якого вони з Валерою розлучилися. Але то, мабуть, тільки здалося.
Вийшов Глечик на велику галявину. Бачить — паркан високий, ворота величезні, а над ними напис кривулястими літерами «Зландія».
Закалатало Глечикове серце.
Прийшов!
Що ж чекає його за тими ворітьми, за тим парканом?
Поправив Вася окуляри, а за плечима ранець-портфель, в якому лежало під обгорткою «Математики» чарівне дзеркальце. Задумався.
Треба придивитися, розвідати нишком, що і як. Дірку в паркані відшукати. Нема у світі такого паркана, в якому не можна було б десь дошку відхилити, щоб худенький четвертокласник проліз.
Крадеться Вася Глечик попід парканом, придивляється, прислухається. Тихо за парканом. Жодного звуку. Нема нікого, чи що?
Захопився Вася — трохи у величезну яму для сміття не впав. На самісінькому краєчку спинився.
Дивиться — а серед сміття різного учнівські портфелі валяються. І зверху, просто у Васі під ногами — знайомий до болю портфель. З крокодилом Геною на кришці, з подряпиною під замком, з довгастою масною плямою (у мастило вгнався, коли з гірки з'їжджали!). Валерин!
Сумнівів більше не було!
Тут Валера! Тут, у Зландії!
Як же його знайти! Як визволити?
Думав Вася спершу скочити в яму, взяти Валерин портфель, та потім передумав: а що як не вибереться звідти?.. Не для того він у Зландію прийшов, щоб у ямі для сміття сидіти. І не портфель, а Валера йому потрібен.
Пішов Глечик далі попід парканом.
І знайшов-таки нарешті дошку, яку можна було відхилити. І відхилив, і проліз.
І от він уже у Зландії.
Великі темні ялиці з волохатими вітами оточили галявину.
А посеред галявини хатки. Одна на курячих ніжках і на дверях табличка «Баба Яга. Дзвонити 1 раз». Біля неї реактивна ступа стоїть, і до стіни здоровенницька летюча мітла прихилена.
Друга хатка залізна, закіптюжена, з довгою бляшаною трубою, як той самовар. Біля хатки великий щит з вогнегасниками, відрами та іншим протипожежним реманентом. На дверях табличка «Змій Горинич. Стукати голосніше».
Третя хатка цегляна, з маленькими заґратованими віконцями. Біля неї — шведська стінка, гімнастичний кінь, турнік, гирі, штанга на помості та інший спортінвентар. На стінах яскраві плакати розклеєні: «Фізкультура — запорука безсмертя!», «Хочеш жити вічно — роби зарядку!», «Той, у кого дужі м'язи, неприступний для зарази» і таке інше.
На дверях табличка: «Кощій Безсмертний. Не турбувати!».
І ніде жодної живої душі. Тихо. Порожньо.
«Мабуть, ще дзеркальце на трасі шукають. Треба цим скористатися. Пошукати Валеру. Де він тут у них замкнутий?.. Якщо живий ще…» — і від цієї думки Глечик аж похолов. Та відразу ту думку одігнав: «Живий! Живий! Живий! Не до Валери їм. Раз навіть мене не зачепили, то й Валерою ніколи їм займатися зараз. Дзеркальце шукають».
Скрадаючись, обстежив Глечик усі хатки. Всюди дивився: і у вікна, і під ґанки, і у ступу навіть зазирнув. Ніде Валериних слідів не виявив.
І раптом… Раптом він почув чийсь голос.
Голос лунав із-під землі.
Вася зіщулився, втягнув голову в плечі, прислухався.
Хтось під землею співав:
