— Невже тобі так потрібен той Валера, що ти галас підняв, про все на світі забув?
— Потрібен!
— Невже варто через нього ризикувати, наражатися на небезпеку?
— Варто!
— А як же мама, сестра, тьотя?
Згадка про рідних боляче вразила Васю.
— Що ви мені серце краєте?.. Приводьте швидше Валеру! — закричав він.
Та Кощій Безсмертний не поспішав.
— І не страшно тобі?.. Невже не боїшся! — Кощій Безсмертний говорив дуже співчутливо…
— Якщо чесно… боюсь, звичайно, — зітхнув Глечик. — А що зробиш, коли іншого виходу нема? Треба ж друга виручати…
— Ніколи б не подумав, що ти на таке здатний, — і собі зітхнув Кощій Безсмертний. — Боягуз, вареник, редиска, а бач… Прости, Васю!..
— Що? — не зрозумів Глечик.
— Прости, кажу, вибач, що я про тебе так думав…
— Що-що? — ніяк не міг второпати Вася.
— Невже ж я так змінився, що ти мене досі не впізнав?
— Що-о?
— Це ж я — Валера!
— Що-о-о?! — Глечик поправив на носі окуляри і зміряв Кощія поглядом з ніг до голови.
— Не віриш? Я! Чесне слово!
— Не робіть з мене дурня! Що ви мені голову морочите? Що ви мене дурите, як маленького? Де ви бачили дорослого вусатого четвертокласника? Думаєте, я вам під ці вигадки дзеркальце віддам? Дзуськи!
— Не вигадки це, — знову зітхнув Кощій. — Можеш перевірити. От задавай мені будь-які питання. Питай мене про те, що можемо знати тільки ми з тобою. От питай!
Вася знову поправив окуляри і пильно глянув на Кощія Безсмертного:
— Ну… Ну от про що ми говорили, коли нас із класу вигнали?
— Про космічні польоти, як завжди.
— А точніше? Конкретніше. Про що?
— Про мою ключку хокейну замашну… Про те, що в ракеті, на жаль, у хокей грати не можна буде… Про м'яч футбольний. Що його взяти треба…
У Васі похололо в животі.
Справді! Звідки Кощій про це знає? Може, катував Валеру, і Валера признався?
— А… а коли мій день народження?
— Двадцять сьомого вересня.
«Невже і про мій день народження допитував Кощій?»
— Коли ми розбили вікно у школі?
— Минулого понеділка.
— Як ми називаємо Балабайченка?
— Карабас-Балабас.
— Де в мене на спині родимка?
— Під лівою лопаткою.
— Які цукерки я найбільше люблю?
— Козинаки.
Питаючи, Вася пильно-пильно вдивлявся у Кощія Безсмертного і з жахом помічав, що він справді схожий на Валеру, тільки на дорослого вусатого Валеру. І очі Валерині темно-карі, лукаво примружені, з отими іскристими бісиками. І губи, усміхаючись, так само трошечки кривить, і шрамик маленький над правою бровою (бебехнувся колись на ковзанці). І на всі запитання точно відповідає…
— Валера? — голос у Васі зірвався, захрип. — Невже це справді ти?!
