здивовано перепитав: Пропозицію до мене? Ти? Яку ж, цікаво? – його голос звучав іронічно, зверхньо і примусив би замовкнути будь
кого, тільки не Диявола, його давнього і доброго знайомого. Пастир помовчав, ніби добираючи найпереконливіші слова, а тоді сказав: Я з великою увагою вислухав усе, що говорилося в цьому човні, і хоч я й сам уже бачив у майбутньому якісь зблиски й миготіння якихось тіней, проте не здогадувався, що зблиски – то полум’я вогнищ, а тіні – то тіні людей, які в ньому гинули. І це бентежить тебе. Воно не мало б мене бентежити, адже я – Диявол, а Диявол завжди має якусь вигоду від смерті і значно більшу, ніж ти, адже не потребує доведення той очевидний факт, що пекло населене густіше, ніж небо. На що ж ти тоді нарікаєш? Ні на що я не нарікаю – я просто хочу запропонувати тобі дещо. Ну, гаразд, пропонуй, але поквапся, не можу ж я стовбичити тут вічно. Ти знаєш, і ніхто не знає цього краще, аніж ти, що Диявол також має серце. Справді маєш, але застосовуєш його не так, як годилося б. От я й хочу застосувати його тепер, як годиться, я погоджуюся на те, щоб твоя могутність і влада поширилися до найдальших кінців землі, але не хочу, щоб задля цього треба було вбивати стількох людей, а позаяк усе, що заперечує тебе й не підкоряється тобі, ти вважаєш породженням Зла, а Зло – це я, я його втілюю й ним керую, то ось такою буде моя пропозиція: ти знову приймеш мене на своє небо, простиш мені мої давні провини, а я дам тобі обіцянку, що в майбутньому більше не чинитиму зла й коритимуся тобі, як у ті давні й щасливі часи, коли я був одним із твоїх улюблених янголів, якого ти називав Люцифером, тобто Світлоносним, коли ще прагнення зрівнятися з тобою не отруювало мені душу й не примусило мене повстати проти твоєї влади. Але ти мені не сказав, з якого це дива я маю прощати тобі і знову приймати тебе на небо. Бо якби ти так зробив, якби ти сьогодні дарував мені те саме своє прощення, яке в майбутньому плануєш роздавати направо та наліво усім, хто його в тебе попросить, тоді тут і тепер закінчило б своє існування Зло й твоєму синові не треба було б помирати, а царство твоє поширилося б не тільки на всю країну гебреїв, а й на цілий світ, відомий і ще невідомий, і не тільки у світі, а й у цілому Всесвіті запанувало б Добро, а я співав би тобі славу в останньому ряду янголів, найсмиренніший зі смиренних і вірний тобі, як ніхто інший, – бо ніхто не буває таким вірним, як той, хто розкаявся, – і все закінчилося б, немов ніколи й не було, усе стало б таким, яким і мало бути від самого початку. Не дивно, що тобі так легко вдається заманювати слабкі душі у свої сіті й занапащати їх, я знав, що ти маєш хист до красного слова, але такої блискучої промови не чекав навіть від тебе, ще трохи, й ти мене переконав би. Отже, ти мене не прощаєш, не приймаєш на небо? Я тебе не приймаю, я тебе не прощаю, мені ти потрібен таким, як ти є, а якщо можна, то ще й гіршим, ніж тепер. Чому так? Тому, що Добро, яким я є, не існувало б, якби не існувало Зло, яким є ти, неможливо навіть уявити собі Добро, яке існувало б без тебе, навіть я цього не можу собі уявити, бо якби настав кінець тобі, настав би кінець і мені, для того, аби я був Добром, треба, щоб ти й далі був Злом, якби Диявол не жив як Диявол, то й Бог не жив би як Бог, смерть одного з них стала б і смертю другого. Це твоє останнє слово? Перше й останнє, перше тому, що я вперше його сказав, а останнє тому, що я більше не стану його повторювати. Пастир стенув плечима і сказав, звертаючись до Ісуса: Нехай ніхто не каже, що Диявол ніколи не намагався примиритися з Богом, і, підвівшись, уже заніс одну ногу, щоб переступити через борт човна, але несподівано зупинив свій рух на півдорозі і сказав: ти маєш у себе в торбині одну річ, яка належить мені. Ісус не пам’ятав, щоб він брав у човен свою торбину, але вона справді була тут, лежала, зібгана, у нього під ногами. Яку річ, запитав він і, зазирнувши в торбину, побачив там лише стару й чорну чашку, що її взяв у Назареті. Ось цю, відповів Диявол і взяв чашку. Одного дня вона до тебе повернеться, але ти навіть не знатимеш, що вона в тебе. Він засунув чашку десь між складками свого грубого пастушого вбрання й, не глянувши на Бога, сказав, так ніби звертався до невидимої публіки: Що ж, до зустрічі у вічності, якщо йому так хочеться, і стрибнув у воду. Ісус провів його поглядом, Пастир потроху віддалявся, наближаючись до стіни туману, він забув запитати в нього, що спонукало його з’явитися на сьогоднішню зустріч і покинути їх у такий дивний спосіб, пливучи по воді, відпливши на певну відстань, він знову став здаватися свинею, що вистромила з води вуха, знову стало чути сопіння й щось подібне до хрюкання, проте витончений слух міг би легко розпізнати в тих звуках відтінок страху, й то був, звичайно, не страх утопитися, Диявол, як ми щойно довідалися, не може зникнути, а страх перед необхідністю існувати вічно. Пастир уже зник за клаптями туману, коли несподівано пролунав голос Бога – в тому голосі була поквапність, притаманна співрозмовнику, який уже наготувався переступити через поріг: Я пошлю тобі на допомогу чоловіка на ім’я Іоанн, але ти муситимеш переконати його, що ти той, ким ти йому назвешся. Ісус поглянув на Бога, але Бога там уже не було. У ту ж таки мить туман цілком розвіявся, відкривши від берега до берега спокійне й чисте море з гладенькою поверхнею, між двома пасмами гір, і годі було повірити, що в цій воді нещодавно плив Диявол, а в цьому повітрі хвилину тому розчинився Бог.
