більше, вони визнавали священним – та й то неохоче – лише П’ятикнижжя Мойсееве і мали нахабство стверджувати, що для свого храму Бог обрав не Єрусалим, а – ви тільки собі уявіть! – Ґеризимську гору, що була на території їхнього краю. Люди з Галілеї намагалися пройти через ворожу Самарію якомога швидше, та все одно їм довелося перебути тут дві ночі, просто неба, виставивши вартових і дозори, щоб не зазнати несподіваного нападу, адже, як усім відомо, самаряни на все спроможні, вони навіть склянку води не подадуть людині, якщо вона чистий юдей за походженням, а про всім відомий виняток1 тут не варто й згадувати, бо виняток на те й виняток, щоб підтверджувати правило. І такою сильною була тривога наших подорожніх, що всупереч звичаю чоловіки розділилися на дві групи, одна йшла попереду жінок та дітей, а друга позаду, щоб оберігати їх від образ, а то й чогось гіршого. Але тими днями жителі Самарії чомусь були налаштовані миролюбно й, зустрічаючись із мандрівними галілеянами на дорозі, обмежувалися тим, що виражали свою зневагу до них зневажливими поглядами або лайкою, проте не подавали жодного знаку, що мають намір напасти на наполоханих і безпорадних людей із засідки або засипати їх градом каміння.
Коли зовсім недалеко залишилося до Рамали, де ті, хто найпалкіше вірував або був наділений особливо гострим нюхом, уже відчували подих святості, який віяв від Єрусалима, покинули гурт мандрівників старий Симеон зі своїми родичами, бо, як уже було сказано, вони мали відбути перепис в одному з ближніх сіл. Подорожні попрощалися там
таки, на дорозі, проказавши не одну молитву, матері родин надавали Марії безліч порад, а поради – як відомо – діти досвіду, й вони розлучилися, одні почали спускатися в долину, де незабаром вони зможуть відпочити після чотириденної подорожі, інші пішли далі, до Рамали, у караван
сараї якої вони перебудуть наступну ніч. А в Єрусалимі їх покине ще одна група назаретян, більшість попрямують до Бер
Шеви, їм туди йти ще два дні, а тесля з дружиною вирушать у Віфлеєм, до якого, від Єрусалима зовсім недалеко. Поки всі обіймалися та прощалися, Йосип відкликав убік Симеона й дуже шанобливим тоном запитав у нього, чи за цей час йому не пригадалися ще якісь подробиці з його видіння. То не було видіння, я вже тобі сказав. Хай там що це було, а мене передусім цікавить, яка доля чекає на мого сина. Якщо тобі невідомо, яка доля чекає навіть на тебе, на чоловіка, що вже живе на світі й розмовляє тепер зі мною, то як ти можеш знати щось про того, хто ще й на світ не народився? Погляд нашої уяви проникає набагато далі, й тому я подумав, що твої очі, які Господь відкрив для найглибших істин, змогли побачити те, що для мене сховане за густою темрявою. Можливо, що про долю свого сина ти не довідаєшся ніколи, адже твоя власна доля може закінчитися набагато раніше, ніж ти гадаєш, тож не запитуй ні про що, чоловіче, а живи сьогоднішнім днем. І промовивши ці слова, Симеон поклав на голову Йосипа свою праву долоню, промурмотів молитву, яку ніхто не зміг почути, й приєднався до родичів, що чекали його. Звивистою стежкою, одне за одним, вони почали спускатися в долину, де, під її протилежним схилом, майже невидиме між каменями, що стриміли із землі, наче кістки мерців, які не знайшли у землі спочинку, було розташоване село Симеона. Більше Йосип не чув про нього нічого й лише набагато згодом довідався, що старий помер, не встигши відбути перепис.
Після двох ночей, коли подорожнім доводилося мерзнути під зоряним небом, бо зі страху перед несподіваним нападом вони не розпалювали навіть вогнищ, подорожні з Назарета були дуже раді, що їм нарешті вдасться відпочити між чотирма стінами та під повітками караван
сарая. Жінки допомогли Марії злізти з віслюка, з жалем повторюючи: Тобі зовсім скоро родити, жінко, а бідолашна шепотіла їм у відповідь, що так, мабуть, і справді її час надходить, адже живіт її віднедавна дуже збільшився, а може, їй тільки так здавалося. Жінки прилаштували її, як могли, в окремому кутку караван
сарая й заходилися готувати вечерю, бо час уже був пізній. Повечеряли всі разом, але цього разу вони майже не розмовляли, не розповідали ані легенд, ані цікавих історій, що їх люди так люблять слухати, коли збираються навколо вогнища, близькість Єрусалима схиляла їх до мовчанки, кожен ніби зазирав сам у себе й запитував: Хто ти, схожий на мене, але кого я не впізнаю, уголос вони цього не казали, люди не звикли розмовляти самі з собою вголос без видимої на те
