від зимової негоди, яка в Єрусалимі особливо сувора до людей зі слабким здоров’ям. Повідомлялося також, що царство, яке осиротіло по смерті такого могутнього володаря, було поділене між трьома з його синів, яким пощастило вціліти після сімейної різанини, а саме: Іродові Філіпу тепер дісталися території, що лежали на схід від Галілеї, Іродові Антипі – Галілея й Перея, а Архелай тепер править у Юдеї, Самарії та Ідумеї. Десь тими ж таки днями один погонич мулів, який заблукав до Назарета й належав до людей того різновиду, котрі дня не можуть прожити, щоб не нагодувати своїх наївних слухачів якоюсь історією, переплітаючи бувальщину з небилицями, розповів жителям Назарета про похорон Ірода, де йому, як він присягався та божився, пощастило бути присутнім. Цар лежав у золотому саркофазі, обсипаному дорогоцінним камінням, у катафалк, весь із чистого золота й накритий пурпуром, були запряжені двоє білих волів, а тіло Ірода теж було загорнуте в пурпур, і видно було тільки корону, що лежала на тому місці, де мала бути голова, за катафалком ішли музики, що грали на флейтах, а за музиками – голосільниці, й усі вони мусили вдихати сморід, що забивав їм ніздрі, я стояв обіч дороги, й то мало не виблював, коли процесія проходила повз мене, а потім верхи їхали воїни царської гвардії, а за ними йшли вояки, озброєні списами, мечами та кинджалами, так ніби на війну зібралися, вони йшли і йшли, утворюючи щось подібне до велетенської змії, чия голова вже зникла за обрієм, а хвоста досі не було видно, і здавалося, кінця цьому не буде, і страх заповзав у серце кожного, хто дивився на нескінченну процесію, отак ішло те військо слідом за мерцем, але всі вони ішли також назустріч власній смерті, смерті, яка чигала на кожного з них і яка навіть тоді, коли здається, ніби вона затримується, все одно рано чи пізно постукає в наші двері: Настав твій час, я прийшла, каже вона, не роблячи ніякої різниці між царями й рабами, між тим, чий гнилий труп везуть там попереду, на чолі кортежу, й тими, котрі плентають далеко позаду, ковтаючи пилюку, підняту військом, вони
то поки що живі, але всі прямують до того місця, де їм судилося впокоїтися назавжди. Схоже, тому погоничу мулів більше личило б прогулюватися разом з іншими філософами
перипатетиками між корінфськими колонами академії у Стародавній Греції, аніж ганяти мулів дорогами Ізраїлю, ночуючи у смердючих караван
сараях та розповідаючи небилиці всяким селюкам на кшталт назарян.
А серед тих, хто слухав того чоловіка на майдані перед синагогою, був і Йосип – він випадково там проходив і зупинився послухати, хоч, правду кажучи, він не надто дослухався до тих частин розповіді, в яких давався детальний опис похоронної процесії, а якщо й запам’ятав якісь подробиці, то вони відразу вилетіли йому з голови, як тільки аед перейшов до філософсько
елегійної частини, бо тесля мав вельми вагомі причини бути особливо чутливим саме до цієї струни, саме її звук відбився найглибшим відлунням у його душі. А втім, досить було подивитись на нього, і його обличчя не могло обманути, раніше на ньому був вираз стриманий, поважний і вдумливий, що мав приховати, який він, по суті, ще молодий, а тепер глибока скорбота залягла в кутиках його губів, покреслила йому обличчя глибокими, наче шрами, зморшками. Але найбільше на обличчі Йосипа тривожить вираз його очей, чи, точніше буде сказати, відсутність такого виразу, бо очі в нього здаються мертвими, наче припорошені попелом, під яким, проте, досі світилися й не могли погаснути хворобливі жаринки, роздмухувані безсонням. І справді, Йосип тепер майже не спить. Сон – найбільший ворог усіх його ночей, йому доводиться воювати проти нього з такою запеклістю, ніби йдеться про його життя, і це війна, в якій він завжди зазнає поразки, і навіть якщо в окремих битвах перемагає, бо рано чи пізно настає мить, коли його змучене тіло капітулює і засинає, то відразу після цього перед ним з’являється дорога, по якій мчить загін озброєних кавалеристів, що вимахують мечами над головою, і він, Йосип, серед них. І саме в ту мить, коли свідомість нещасного починає долати страх, командир неодмінно його запитує: А ти куди, тесляре? – і сердега не хоче відповідати, й упирається зі своїх останніх сил, сил душевних, бо тілесні давно в нього вичерпалися, але сон сильніший за нього, він залізними пальцями розтуляє його стиснуті зуби, й він, уже ридаючи й готовий прокинутися, змушений дати жахливу відповідь, завжди одну й ту саму: Я їду до Віфлеєма, щоб убити свого сина. Тож не запитуймо в Йосипа, чи він пам’ятає, скільки биків тягли катафалк із тілом мертвого Ірода і якого кольору вони були, білі чи рябі, тепер, коли він повертається додому, в його пам’яті зберігаються лише останні слова з розповіді погонича мулів, коли він сказав, що все те море людей, які прийшли на похорон царя, – раби, воїни, царські гвардійці, голосільниці, гравці на флейтах,
