повертається. Тепер ти не скоро мене побачиш, сказав тоді він, але якби він тепер прийшов, вона б уже не відчула того страху, який відчувала перед ним під час його перших відвідин, вона поставила б йому безліч запитань і примусила б його відповісти на них, бо жінка, яка вже народила одного сина й виношує другого, спроможна подолати свою природну овечу покірливість, бо вона на власній шкурі пізнала, що таке біль, небезпеки й горе, і якби все це покласти на одну шальку терезів, то вона переважить будь
яку другу. І якби їй знову довелося зустрітися з янголом, він уже не відбувся б від неї тими словами, які сказав їй під час їхньої першої зустрічі: Нехай Господь убереже твого сина від такої долі, як у того, кого ти бачиш перед собою, бо життя моє тяжке та болюче, й мені нема куди прихилити голову – тепер йому, по
перше, довелося б їй пояснити, що то за Господь, від чийого імені він до неї прийшов, по
друге – чи й справді йому нема куди прихилити голову, адже не так легко собі уявити, щоб янгол не мав куди прихилити голову, чи він це сказав лиш тому, що надто увійшов у свою роль жебрака, по
третє – яке майбутнє провіщали її синові похмурі та погрозливі слова, які він промовив, і нарешті, яка таємниця пов’язана із землею, що світиться в чашці, вони закопали її біля дверей, і на тому місці виросло на той час, коли вони повернулися з Віфлеєма, дивне дерево – лише стовбур і листя, дерево, яке вони спочатку спиляли, потім намагалися вирвати з корінням, але після кожної з таких спроб воно виростало знову й ставало все більшим і більшим. Двоє старійшин із синагоги, Закхей і Дотаїм, приходили подивитись на нього, й хоч тямили в ботаніці дуже мало, проте дійшли спільного висновку, що вони закопали зернятко разом із землею, яка світилася, і воно проросло, коли настав його час. Згідно із законом Господа, який створив життя, пояснив Закхей. Марія зрештою звикла до цього впертого дерева й навіть вважала, що воно прикрашає їхнє подвір’я, проте Йосипа воно дратувало, вносило неспокій у його душу й розбуджувало в ній давні підозри, й він навіть переніс свій теслярський верстак у протилежний куток подвір’я і вдавав, ніби не помічає клятущого дерева. До яких тільки заходів – і все марно – він не вдавався, аби його знищити: рубав його, пиляв, обливав окропом і навіть обкладав окоренок розжареним вугіллям і не наважився тільки з якоїсь забобонної поваги увіткнути в землю мотику й копати доти, доки не пощастить дістатися туди, де перебуває корінь зла – чаша із землею, яка світиться. Ось так жили Йосип та Марія, коли народився їхній другий син, якого вони назвали Яковом.
Протягом наступних років у родині не відбулося якихось прикметних подій, крім того, що народилися нові діти, кілька синів і дві дочки, а їхнім батькам залишилося тільки зі смутком спогадувати, що й вони колись були молоді. У випадку Марії тут усе було ясно, адже відомо, як виснажується організм жінки, коли їй часто доводиться родити, як втрачає вона при цьому красу і свіжість, якщо вона їх, звісно, має, як марніють її обличчя й тіло, та воно й не дивно: після Якова народилася Лізія, після Лізії – Йосип, після Йосипа – Юда, після Юди – Симон, потім народилися Лідія, Юстин, Самуїл, а ті, хто народжувався після Самуїла, помирали немовлятами, ще не встигши одержати ім’я. Кажуть, діти народжуються на втіху батькам, і Марія докладала всіх зусиль, щоб утішатися ними, та коли ти місяць за місяцем виношуєш у своєму стомленому тілі стільки ненажерливих плодів кохання, то мимоволі у твою душу закрадаються спершу нетерпіння, а потім і обурення, але не в такі часи жила Марія, щоб звинувачувати за свої муки Йосипа, а тим більше Бога Всемогутнього, у чиїх руках наше життя й наша смерть, адже жодна волосина з нашої голови не впаде без Його відома. Йосип не дуже розумівся на тому, як і чому народжуються діти, проте досвід і практика підказували йому, що в цьому немає особливої загадки, бо все зводиться до одного незаперечного факту: коли поєднуються чоловік і жінка, тобто коли чоловік пізнає жінку, то з дуже великою ймовірністю чоловік запліднює жінку, й через дев’ять місяців (а буває, що й через сім) вона народжує дитину. Чоловіче сім’я, впорснуте в лоно жінки, приносить із собою нове створіння, мініатюрне й невидиме, нове створіння, яке Бог посилає у світ, щоб не вичерпався там рід людський, яким Він заселив землю, але так буває не завжди, адже помисли Бога недовідомі, й це зайвий раз підтверджується тим фактом, що чоловіче сім’я, вилите в природний отвір жінки, не є достатньою умовою народження дитини, хоч і абсолютно необхідною. Якщо ж чоловік виливає своє сім’я не в жіноче лоно, а на землю, – як робив нещасний Онан, не бажаючи продовжувати рід свого брата, за що Господь покарав його смертю, – жінка ніколи не завагітніє, але в усіх інших випадках справджується відоме прислів’я: якщо внадився глек ходити до джерела, то тричі по дев’ять буде двадцять сім і тільки двадцять сім. Отже, немає жодних підстав сумніватися, що саме Бог помістив Ісаака в ту
