аніж можна було б сподіватися від тієї, якій ще не виповнилося навіть шістнадцять років і яка, навіть будучи заміжньою, досі залишається тендітною дівчинкою, подібні приклади ми бачимо й тепер, не були вони рідкістю й у ті далекі часи. Та, попри свою тендітність, Марія працює так само, як і більшість жінок, розчісує вовну, пряде і тче, кожного святого дня випікає хліб у домашній печі, щодня спускається до джерела по воду, а потім підіймається нагору крутими стежками з важким глеком на голові та ще одним дзбаном, який упирає собі у стегно, а потім, уже надвечір, вона цими ж таки стежками або й ступаючи по нетоптаній землі, такій, якою її створив Господь, іде збирати хмиз та солому й разом із тим наповнює кошика засохлими кізяками, а також будяками й терновим гіллям, яких так багато росте на схилах назаретських пагорбів, бо нічого кращого не вигадав Господь для того, щоб розпалити піч або сплести вінок. Весь цей вантаж було б доцільно нав’ючити на віслюка, проте ця тварина перебуває на службі в Йосипа й перевозить його дерево. Босоніж Марія ходить до джерела, босоніж вирушає в поле, а її вбога одіж від безперервної праці брудниться і рветься, тож її треба постійно прати та зашивати, чоловікові дістається нове вбрання та головні турботи, а його дружині доводиться задовольнятися найменшим. Марія відвідує синагогу, проте заходити їй туди закон дозволяє лише через бічні двері, а якби, наприклад, вона зустрілася там із трьома десятками своїх подруг або навіть з усіма жінками Назарета, з усім жіночим населенням Галілеї, навіть у такому випадку їм би довелося чекати, поки до храму прийдуть не менш як десятеро чоловіків для того, щоб служба могла розпочатися, в якій вони братимуть участь лише як пасивні спостерігачі. На відміну від Йосипа, Марія не славиться ані побожністю, ані праведністю, але це не її провина, бо слова «побожний» і «праведний» вигадані чоловіками й у жіночому роді вони не вживаються, тобто можуть мати стосунок тільки до чоловіків.
Але одного чудового дня, десь через чотири тижні після того незабутнього ранку, коли хмари в небі в якийсь незвичайний спосіб зафарбувалися у фіолетовий колір, Йосип уже на заході сонця був удома й вечеряв, сидячи на підлозі, беручи страву з миски пальцями, як тоді було заведено, а Марія, стоячи на ногах, чекала, коли він доїсть свою вечерю, й обоє мовчали, один мовчав, бо йому не було чого сказати, а друга не знала, як їй висловити те, що крутилося в неї на думці, аж раптом рипнула хвіртка, й вона побачила за нею одного з тих жебраків, які, хоч і не були в Назареті чимось нечуваним і небаченим, проте з’являлися там нечасто, знаючи про вбогість цього села та більшості його жителів, а всім відомо, що жебраки не обділені проникливістю й, коли треба, вміють обчислити ймовірність свого успіху, яка в даному випадку була мінімальною. Хай там як, а Марія наклала в чашку сочевиці з дрібно нарізаною цибулею та зерняток ґрано
де
біко, тобто добру порцію їхньої сьогоднішньої вечері, й подала миску жебракові, й той присів на землю біля хвіртки, в яку він так і не увійшов, і став їсти. Марії не треба було просити дозволу в чоловіка живим голосом, він обмежувався кивком голови, коли давав їй якийсь дозвіл або щось наказував, ми вже знаємо, що слова вважали зайвими в ті часи, коли одним простим жестом – піднятим угору або опущеним униз пальцем – цезар показував, як він вирішує долю поваленого в битві гладіатора, дозволяє зберегти йому життя чи велить добити його. Хоч і трохи інакше, аніж місяць тому, проте цей вечір також був прегарним, склепіння небесне було всіяне безліччю клаптів хмар, рожевих, перламутрових, кольору лосося й вишні, це ми тільки так говоримо тут на землі, щоб указати на якусь різницю між ними, бо небесні кольори, як усім відомо, відрізняються від земних, а тому не можуть бути точно названі. А жебрак, певно, не їв днів три, бо треба зголодніти по
справжньому, щоб так швидко не лише очистити, а й вилизати чашку, й ось він уже знову стукає у хвіртку, щоб повернути миску й подякувати за милосердя. Марія відчинила хвіртку, старець стояв за нею, але несподівано він здався їй якимсь дуже великим, набагато вищим, аніж він був тоді, коли вперше з’явився, то, мабуть, правду кажуть, що існує велика різниця між людиною голодною і людиною, яка щойно поїла, бо їй здалося, що обличчя йому засяяло дивним світлом, а очі стали метати блискавки, тоді як одяг, що був на ньому, старий, брудний і подертий, заворушився, ніби розвіяний вітром, який налетів невідомо звідки, і Марії раптом здалося, що те ганчір’я перетворилося на розкішне й пишне одіння, у що, звичайно, міг би повірити тільки той, хто це побачив на власні очі. Марія простягла руки, щоб забрати глиняну чашку, яка внаслідок дивної гри сонячних променів несподівано здалася їй чашею з чистого золота, й ця оптична ілюзія була напрочуд реальною, й у ту саму мить, коли чашка переходила з рук у руки, жебрак несподівано заговорив гучним і могутнім голосом, який
