Тобі, Адонаю, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти дозволив, щоб земля вродила цей хліб. Далі вона стала мовчки їсти, а тим часом Йосип дав волю своїм думкам і, так ніби йому треба було витлумачити в синагозі вірш із Тори або слова пророків, став міркувати над фразою, яку щойно почув від жінки, фразою, яку він і сам промовляв щоразу, коли надламував хліб, і намагався уявити собі, який би ячмінь уродився й виріс на землі, що світиться, який би вона дала хліб, яке світло сяяло б у нас усередині, якби ми харчувалися таким хлібом. А ти певна, що жебрак підібрав цю землю біля нашої хвіртки, знову запитав він, і Марія відповіла: Атож, я певна. І вона раніше не світилася? Ні, коли була внизу, не світилася. Така переконаність мала би похитнути ту систематичну недовіру, з якою кожен чоловік ставиться до слів та вчинків усіх жінок узагалі, а своєї дружини насамперед, але Йосип, як і більшість чоловіків, що жили за тих часів і в тих краях, не мав жодного сумніву в тому, що тим мудріше чинитиме чоловік, чим із більшою осторогою ставитиметься до жіночих хитрощів і чарів. Якомога менше говорити з ними, а ще менше їх слухати, таким має бути девіз усякого розважливого чоловіка, який пам’ятає про напучення раббі Йосафата бен Йонатана, що сказав чи не наймудріші слова з тих, які будь
коли лунали на поверхні землі: У свою смертну годину кожен чоловік муситиме відповісти за всі пусті й непотрібні розмови з дружиною. І тоді Йосип запитав себе, чи його сьогоднішню розмову з Марією можна вважати потрібною, вирішивши, що так, з огляду на важливість того, що сталося, пообіцяв, проте, собі ніколи не забувати святі слова раббі, свого тезки, адже Йосафат – це те саме, що Йосип, аби потім його не мучив марний жаль у годину смерті, що, як він сподівається, Богу дякувати, забере його ще не скоро. І нарешті, запитавши себе, чи слід розповісти старійшинам синагоги про незнайомого жебрака та про землю, яка світилася, він вирішив, що повинен це зробити задля того, щоб заспокоїти сумління й захистити мир свого домашнього вогнища.
Марія закінчила вечеряти. Вона винесла з хати посуд, щоб його помити, але, звісно, вона не збиралася мити чашку, в якій подавала страву жебракові. Тепер хата була освітлена двома світильниками – каганцем, що змагався з темрявою ночі, яка несподівано настала, й рівним, мерехтливим, але постійним сяйвом від землі на дні чашки, схожим на світло сонця, яке не наважувалося викотитися з
поза обрію. Сівши на підлогу, Марія чекала, коли чоловік озветься до неї і щось їй скаже, але Йосип уже не мав чого їй сказати, він тепер подумки підбирав слова для промови, з якою завтра звернеться до ради старійшин. Він почувався роздратованим, бо точно не знав, що саме відбулося між жебраком і його дружиною, які ще слова сказали вони одне одному, але не хотів звертатися до неї з розпитуваннями, бо, по
перше, не сподівався на те, що Марія зможе щось додати до вже розказаного, а по
друге, йому тоді доведеться повірити в істинність її розповіді, двічі повтореної, і якщо вона йому збреше, то він цього не знатиме, а вона знатиме й посміється з нього, затуляючись покривалом, як, судячи з усього, сміялася Єва з Адама, хоч їй, безперечно, було значно важче приховати свій сміх, бо в ті часи покривал іще не носили, і їй не було чим затулити обличчя. Дійшовши до цього місця, думка Йосипа зробила наступний і неминучий крок, і тепер таємничий жебрак перетворився для нього на посланця Спокусника, який, знаючи, що часи змінилися й люди сьогодні стали набагато обізнанішими й обачнішими, не став пропонувати жінці з’їсти заборонений плід, як був учинив раніше, а, знову ж таки, розраховуючи на довірливість і підступну вдачу жінок, утнув новий трюк із землею, яка світилася. Голова в Йосипа пішла обертом, проте він був задоволений собою і задоволений висновками, до яких прийшов. А тим часом Марія, не маючи найменшого уявлення про те, в яких лабіринтах демонологічного аналізу блукає чоловік і яку відповідальність він хоче на неї скласти, намагалася зрозуміти дивне відчуття порожнечі, яке опанувало її відразу по тому, як вона повідомила чоловіка про свою вагітність. Цю порожнечу вона, безперечно, відчувала не всередині тіла, бо знала, що відтепер воно заповнене в найочевиднішому сенсі цього слова, то було відчуття порожнечі зовнішньої, так ніби світ раптом на мить погас або відсунувся від неї на далеку відстань. Вона пригадувала, але то було щось подібне до спогадів із іншого життя, що після цієї останньої вечері й перед тим, як розстелити на підлозі мати для сну, вона завжди мала якусь роботу, що забирала в неї час, але тепер вона думала, що нікуди не повинна йти з того місця на підлозі, де сидить, дивлячись на світло, яке мерехтить над чашкою, і чекаючи народження сина. Ми повинні тепер зазначити, з поваги до істини, що думки її зовсім не були такими ясними, адже думки здебільшого скидаються, як усім відомо, на великий клубок змотаної нитки, з якого стирчить чимало кінців, причому одні з них тримаються
