обурився й запротестував проти такої бездушної жорстокості, але пастух відповів йому дуже просто: Або я їх заріжу, як робив завжди, або залишу самих помирати в цій пустелі, або затримаю отару й чекатиму, коли вони помруть, знаючи, що якби вони протягли кілька днів, то для тих, котрі залишаються живими, паша тут закінчилася б, тож як би ти повівся на моєму місці, коли б, як я, був хазяїном життя і смерті для овець та кіз своєї отари. Ісус не знав, що йому відповісти, і щоб змінити тему розмови, запитав: Якщо ти не продаєш вовну, якщо ми маємо більше молока та сиру, аніж нам треба на прожиток, якщо ти не торгуєш ягнятами й козенятами, то навіщо тобі потрібна отара й навіщо ти дозволяєш своїм вівцям та козам так розмножуватися, що одного дня твоя отара може покрити всі ці гори, а потім і всю землю, і Пастир йому відповів: Якщо отара тут, то хтось повинен доглядати її, захищати від людської жадібності, ось це я й роблю. А де це тут? Тут і повсюди. Якщо не помиляюся, ти хочеш сказати, що отара завжди існувала, завжди була. Приблизно так. То це ти купив першу вівцю та першу козу? Ні. А хто ж тоді? Я просто на них натрапив, вони не були куплені, вони вже ходили отарою, коли я їх зустрів. Їх тобі дали? Ніхто їх мені не давав, просто я зустрівся з ними, а вони зустрілися зі мною. Отже, ти їхній господар. Я їм не господар, ніщо у світі мені не належить. Бо все належить Господові, як тобі відомо. Ось ти сам і сказав. Відколи ти пасеш отару? Я вже її пас, коли ти народився. А все ж таки, скільки часу? Я не знаю, певно, разів у п’ятдесят довше, ніж ти живеш на світі. Лише патріархи до Потопу жили так багато років, ніхто із сучасних людей не може сподіватися, що йому пощастить прожити так довго. Я знаю. Якщо знаєш, але й далі стверджуєш, що прожив стільки часу, то не дивуйся, коли я подумаю, що ти не людина. А чого мені дивуватися? От якби Ісус, що так добре побудував низку своїх запитань, був знайомий із методами Сократа й опанував бодай початковий курс маєвтики,2 якби він запитав: Хто ж ти, якщо ти не людина, то, вельми ймовірно, Пастир поблажливо відповів би йому з виразом людини, що не надає цьому найменшого значення: Я янгол, але нікому про це не кажи. Але часто ми не ставимо важливих запитань лиш тому, що не готові почути на них відповідь або боїмося її. А коли нарешті набираємося духу, щоб їх поставити, то нерідко нам просто не відповідають на них – так було й тоді, коли Ісуса запитали: Що є істина? Його мовчанка триває до сьогодні.
Проте Ісус уже й так знає, не маючи потреби запитувати, що його таємничий товариш – не янгол Господній, бо янголи Господні в будь
яку хвилину як дня, так і ночі співають славослів’я Богові, на відміну від людей, які це роблять із обов’язку й лише вряди
годи в певні призначені для цього години, не випадає також сумніватися в тому, що причин славити Бога в янголів набагато більше, адже вони живуть там, де й Він, на небі, тож зустрічаються з Ним набагато частіше. Та найбільше здивувало Ісуса те, що коли вони вийшли вдосвіта з печери, то Пастир, на відміну від нього, не став дякувати Богові за те, за що – як ми вже знаємо – Йому треба дякувати, за те, що Він повернув йому душу й навчив півня повідомляти про те, що новий день близько, а коли відійшов за камінь, щоб справити малу й велику нужду, то забув подякувати Господові за те, що Він наділив людське тіло необхідними ємкостями та отворами, без яких людина навряд чи змогла б очиститися від непотрібного баласту. Натомість Пастир окинув поглядом небо й землю, як робить кожен, хто щойно прокинувся, промурмотів щось про добру погоду, яку обіцяє сьогоднішній день, і, приставивши до рота два пальці, пронизливо свиснув, від чого всі вівці та кози як одна попідхоплювалися на ноги. Ото й усе. Ісус подумав, що йдеться лише про забудькуватість, а це завжди можливо, коли людина чимось дуже заклопотана, наприклад, Пастир глибоко замислився над тим, як йому найліпше навчити тяжкого пастушого ремесла хлопця, якому досі доводилося трудитись лише у відносно комфортних умовах теслярської праці. Власне кажучи, якби Ісус досі перебував у своєму звичному оточенні, серед простого народу, йому не довелося б довго чекати виявів релігійного ентузіазму свого хазяїна, позаяк тогочасні юдеї славили Бога разів по тридцять на день, дякуючи Йому за кожну дрібничку, як ми вже не раз переконувалися на сторінках нашої євангелії, тож нам немає потреби повертатися до цієї теми. Проте минув день, а жодної молитви Ісус так і не почув, настала ніч, яку вони перебули просто неба, на відкритій рівнині, й навіть велична картина всіяного зорями небесного склепіння не змогла відповідно налаштувати душу Пастиря, щоб його уста промовили бодай одне слово хвали та вдячності Всевишньому, він не став хвалити Бога навіть тоді, коли небо насупилося, але дощ не пішов, а це вже за всіма ознаками, як божественними, так і людськими, незаперечно свідчило про те, що Господь дбає про Свої створіння. Наступного ранку, після того як вони поснідали й ватаг наготувався піти оглянути отару, з’ясувати, чи якась коза або овечка не надумала піти поблукати по околиці сама
