одна, Ісус твердим голосом промовив: Я йду. Пастир зупинився, поглянув на нього, не змінивши виразу обличчя, й лише сказав: Щасливої дороги, мені немає потреби пояснювати тобі, що ти не мій раб і формально не наймався до мене на службу, а тому можеш піти, коли тобі заманеться. А ти навіть не хочеш запитати, чому я від тебе йду? Моя цікавість не така велика, щоб запитувати тебе про це. Я йду тому, що не хочу жити поруч із чоловіком, який не виконує своїх обов’язків перед Господом. Яких обов’язків? Найбуденніших, адже ти не молишся Господові й не славословиш Його. Пастир помовчав, напівусміхнувся очима й губами, потім сказав: Я не юдей, а тому не зобов’язаний дотримуватися обрядів чужої віри. Від несподіванки Ісус відступив на крок. Він знав, що земля Ізраїлю кишить чужинцями та ідоловірцями, але йому ще ніколи не траплялося спати поруч з одним із таких людей, їсти його хліб і пити його молоко. Тому він вигукнув із таким виразом обличчя, ніби виставив перед собою спис і щит, захищаючись від нападу: Бог один! Усмішка Пастиря згасла, уста гірко скривилися: Атож, якщо Бог існує, то він один, але ліпше їх було б двоє, один для вовка й другий – для вівці, один для того, хто помирає, і другий – для вбивці, один для засудженого до страти і другий – для ката. Бог один, повний і неподільний! – вигукнув Ісус, що майже плакав від благочестивого обурення, на що Пастир йому відповів: Я не знаю, як може Бог жити… але не закінчив своєї фрази, бо Ісус тоном знавця Закону із синагоги урвав його мову: Бог не живе, Він є. Я в цих відмінностях не обізнаний, але скажу тобі лише, що не хотів би я бути у шкурі бога, який водночас спрямовує кинджал убивці й підставляє під нього горлянку жертви. Ти блюзниш проти Бога своїми нечестивими думками. Хто я проти Бога? Бог не спить, рано чи пізно Він тебе покарає. Це добре, що Він не спить, отже, його не мучать докори сумління в жаских снах. А чому ти заговорив зі мною про докори сумління та про жаскі сни? Тому що ми говоримо про твого бога. А твій бог, хто він? У мене бога немає, як і в моїх овець. Вони принаймні віддають своїх дітей на вівтарі Господа. А я тобі скажу, що якби вони про це знали, то завили б вовками. Ісус зблід і нічого не відповів. Отара оточила їх і слухала у великій тиші. Сонце вже зійшло, і його промені мерехтіли на червонястому руні овець та на рогах кіз. Я йду від тебе, сказав Ісус, але з місця не зрушив. Спершись на патерицю, такий спокійний, ніби вся вічність була в його розпорядженні, Пастир чекав, чим закінчиться ця розмова. Нарешті Ісус ступив кілька кроків, проштовхуючись між вівцями, але раптом зупинився й запитав: А що тобі відомо про докори сумління та жаскі сни? Що вони дісталися тобі у спадок від батька. Цих слів Ісус уже витерпіти не міг. Коліна йому підігнулися, торбина зісковзнула з плеча, і звідти, чи то випадково чи ні, випали сандалії батька, й водночас щось у ній заторохтіло – то розбилася чашка, яку подарував йому фарисей. Ісус заплакав, наче скривджена дитина, але Пастир не підійшов до нього, лише сказав, стоячи там, де стояв: Затям собі назавжди, що я все знаю про тебе, відтоді як тебе зачато, й зараз ти повинен вирішити раз і назавжди: чи ти йдеш від мене, чи залишаєшся. Скажи мені спочатку, хто ти такий. Ще не час, щоб ти про це довідався. А коли настане цей час? Якщо ти залишишся, то жалкуватимеш, що не пішов, якщо підеш, то жалкуватимеш, що не залишився. Але якщо я тепер піду, то так і не довідаюся, хто ти такий. Ти помиляєшся, твій час настане, і тоді я постану перед тобою, щоб тобі це сказати, а тепер годі базікати, отара не може чекати цілий день, поки ти ухвалиш своє рішення. Ісус зібрав уламки чашки, подивився на них таким поглядом, ніби йому шкода було розлучатися з ними, насправді причини для цього не було, позавчора о цій годині він ще й не зустрівся з тим фарисеєм, а крім того, череп’яні чашки такими і є, розбити їх дуже легко. Він розкидав черепки по землі, ніби хотів їх посіяти, і тоді Пастир сказав: Ти матимеш іншу чашку, й вона не розіб’ється доти, доки ти житимеш. Ісус його не слухав, він тримав у руці сандалії Йосипа й думав, узувати їх чи не взувати, безперечно, за такий короткий час ноги його не виросли, й сандалії батька будуть на них великі, але час, як ми знаємо, річ відносна, й Ісус, який носив сандалії батька у своїй торбині вже цілу вічність, дуже здивувався, якби вони знову виявилися йому завеликі, він узув їх, сам не розуміючи, навіщо це робить, а свої вкинув у торбину. Пастир сказав: Ноги, які виростуть, уже не зменшаться, а ти не матимеш дітей, яким міг би передати у спадок туніку, плащ і сандалії, проте Ісус не викинув свої сандалії, бо інакше порожня й легка торбина зіслизала з його плечей. Відповідати на запитання Пастиря він не став, просто пішов на своє місце в кінці отари, тоді як його душа металася між жахом, відчуваючи, що їй загрожує небезпека, і якимсь ще менш виразним похмурим зачаруванням. Усе одно я довідаюся, хто ти такий, шепотів Ісус, підганяючи вівцю, що відстала від отари, і в такий спосіб пояснив сам собі, чому він усе
таки зрештою вирішив залишитися з таємничим пастухом.
Так минув перший день. Про віру та нечестя, про життя, смерть і власність вони більше не розмовляли, але Ісус, який пильно стежив за найменшими рухами Пастиря, помітив, як майже щоразу, коли він проголошував славу Господу, його товариш нахилявся й легенько доторкався обома долонями до землі, нахиляв голову й при цьому не промовляв жодного
