спокійні; але стригти вас можна, кривдити – чом би й ні, різати – дозволено, їсти – не заборонено, бо саме для цього Він і створив вас за Своїм законом, саме тому ви й топчете ряст. Потім він тричі протяжно свиснув і помахав над головою патерицею: Рушаймо, рушаймо! – вигукнув він, і отара посунула за ним, у тому напрямку, куди відлетів стовп пилюки. Ісус залишився стояти на місці, дивлячись їм навздогін, аж поки зникла вдалині висока постать Пастиря і злилися з кольором землі покірливі спини овець. Не піду за ним, сказав він собі, але пішов. Зручніше приладнав на плечі торбину, затягнув шнурки сандалій, що належали його батькові, й пішов за отарою, тримаючись віддалік. Він приєднався до неї, коли споночіло, підійшов до вогнища і сказав: А ось і я.
Час біжить не зупиняючись, ця істина всім відома й знаходить широке застосування, проте не така вже вона очевидна, якою здається тим людям, котрі задовольняються найближчим значенням слів, узятих чи то окремо, чи то промовлених у своєму поєднанні, адже все залежить від того, як саме вони були промовлені, з якою інтонацією і з яким почуттям, їх не можуть однаково промовити той, чиє життя склалося невдало й він живе надією, що для нього колись настануть і кращі дні, і той, хто промовляє їх як погрозу, як обіцянку майбутньої помсти. А крайнім випадком можна вважати той, коли слова: Час біжить не зупиняючись, із меланхолійним зітханням промовляє той, хто не має вагомих підстав нарікати ані на здоров’я, ані на свій добробут, просто він народився песимістом і постійно чекає гіршого. Малоймовірно, щоб Ісус, у своєму віці, промовляв ці слова, надаючи їм хай там якого значення, але ми, що, як і Бог, знаємо все, що тоді було й що буде, маємо цілковите право промовити їх, прошепотіти чи видихнути, спостерігаючи, як він опановує ремесло пастуха в горах Юдеї або в належний час спускаючись у долину Йорданську. І справа тут не лише в Ісусі, адже кожному представникові роду людського в кожну хвилину свого життя властиво робити щось добре або щось погане, й діла добрі та діла погані чергуються в нього мірою того, як спливає час. Позаяк Ісус – головна дійова особа цієї євангелії, яка не ставить перед собою сумнівну мету спростувати те, що вже написали інші, стверджувати те, чого не було, й заперечувати те, що було, користуючись категоричними «так» або «ні», позаяк Ісус наш головний протагоніст і його діяння відомі, то нам було б дуже легко підійти до нього й розповісти йому про те, що чекає його в майбутньому, про добрі справи та чудеса, які він творитиме, завдяки яким зможе нагодувати багато людей, інших зцілити від тяжких недуг, а одного навіть воскресити з мертвих, але не варто цього робити, бо хоч хлопець і твердий у своїй вірі та добре обізнаний із тим, що дійшло до нас від стародавніх патріархів і пророків, проте він не позбавлений здорового скептицизму, притаманного його віку, й може послати нас туди, куди зазвичай посилають у таких випадках. Він, безперечно, змінить свої погляди, коли зустрінеться з Богом, але ця вирішальна в його житті подія ще не близько, й перед тим, як вона відбудеться, Ісусові доведеться ще довго блукати в горах, видоїти чимало кіз та овець, наварити з надоєного молока багато сиру, навимінювати за молоко та сир усякої всячини у ближніх селах. Він убиватиме також тварин хворих і покалічених і плакатиме за ними. Але одного з ним ніколи не буде, і нехай вразливі душі заспокояться: він ніколи не піддасться жахливій спокусі, якою намагався звабити його лукавий і розбещений Пастир, – використати козу або вівцю, або обох для погамування плотської хоті та задоволення ницого тіла, в якому доводиться жити чистій душі.
Тут не місце для тонкого психоаналізу, бо мине ще багато сторіч, перш ніж будуть опрацьовані його методи, тож не будемо згадувати про те, як часто задля того, щоб похвалитися чистотою тіла, душі доводиться самій нести тягар смутку, заздрощів і бруду.
Етичні й богословські суперечки між Пастирем та Ісусом тривали лише кілька днів, і хоч іноді вони спалахували знову, проте загалом ці двоє жили дружно, і старший чоловік терпляче навчав молодшого секретів вівчарського ремесла, а хлопець засвоював ту науку з таким ентузіазмом, ніби все його життя залежало від неї. Ісус навчився спритно кидати патерицю, що крутилася і свистіла в повітрі, аж поки падала точно на спину тієї вівці, яка з неуважності або зухвальства відбилася від отари, а проте ця наука далася йому не так легко, бо одного дня; коли він ще не досить опанував техніку, палиця полетіла в нього по надто низькій траєкторії і влучила не в неслухняну вівцю, а в ніжну шию козеняти, яке народилося лише кілька днів тому, вбивши його на місці. Такий нещасливий випадок може статися з ким завгодно, навіть обізнаний і досвідчений пастух від цього не застрахований, але бідолашний Ісус, до якого доля так часто бувала немилосердною, здавалося, перетворився на статую смутку та гіркоти, коли підняв із землі ще тепле тіло козеняти. Тут уже нічого не можна було вдіяти, навіть мати
коза, обнюхавши тіло сина, відійшла і знову заходилася скубти ріденьку й жорстку травичку, рвучко посмикуючи головою,
