північ, Ісус робив тривалі зупинки, сідав на березі річки й опускав ноги у воду, втішаючись її прохолодою та цілющими властивостями. Йому боліли не тільки рани на ногах, боліла й душа, було дуже прикро, що ватаг отари, якій він віддав стільки праці, так безцеремонно прогнав його після того, як у нього відбулася зустріч з Богом, подія нечувана в прямому значенні цього слова, бо, наскільки йому було відомо, не існувало жодної людини на весь Ізраїль, яка могла б похвалитися тим, що бачила Бога й залишилася жива. Щоправда, він хоч і зустрічався з Богом, але навряд чи може похвалитися тим, що «бачив» Його, та коли в пустелі перед вами постає хмара, схожа на димовий стовп, і каже тобі: «Я твій Господь», а потім починає з тобою розмову, яка не тільки є логічною та осмисленою, але й позначеною такими владними інтонаціями, що відпадає найменший сумнів у божественному походженні вашого співрозмовника, то будь
який сумнів тут просто недоречний. Те, що перед ним і справді був Господь, підтвердилося також відповіддю, яку він одержав, коли запитав про Пастиря, адже хто, крім Бога, міг би відповісти йому на нього з такою недбалістю, з якої стало очевидно, що хоч Він і ставиться до нього з легкою зневагою, проте добре знає його, і це Він підтвердив також тим, що відмовився сказати, хто ж він такий насправді – янгол чи диявол. А найцікавіше те, що й сам Пастир своїми сухими словами, які нібито не мали стосунку до головної теми, підтвердив надприродний характер його зустрічі. Адже він промовив: Я тебе не запитую, чи зустрічався ти з Богом, ніби хотів сказати: Про це мені вже відомо, ніби таке повідомлення анітрохи не здивувало його, наче він знав про це наперед. А ще більшою несподіванкою для Ісуса стало, що Пастир не простив йому загибелі вівці, бо інакше не можна було витлумачити його останні слова. Ти так нічого й не навчився, сказав він і після цього демонстративно відійшов на протилежний кінець отари, жодного разу не обернувшись. І тепер, коли Ісус напружував уяву, намагаючись зрозуміти, чого хотів від нього Господь, коли вони з Ним зустрілися, слова Пастиря знову й знову лунали йому у вухах так ясно й так виразно, ніби він знову був із ним поруч: Ти так нічого й не навчився, й у ту мить почуття самоти, втрати, розлуки опанувало його з такою силою, що серце йому наповнилося гірким болем – ось він сидить тут, ось він сидить тут сам
один, над річкою Йордан, дивлячись крізь прозору воду на свої ноги і спостерігаючи, як витікає йому з пораненої п’яти цівка крові і повільно розчиняється у воді, і зненацька і кров, і ноги перестали йому належати, це його батько сюди прийшов, кульгаючи на своїх пробитих цвяхами ногах, щоб охолодити їх у прохолодній воді Йордану, прийшов і сказав йому, як і Пастир: Ти так нічого й не навчився, тобі треба все починати спочатку. Ніби підіймаючи із землі важкий і довгий залізний ланцюг, Ісус почав спогадувати своє життя, подію за подією, таємниче повідомлення про своє зачаття, землю, яка світилася в чашці, забитих у Віфлеємі малюків, страту на хресті батька, успадкований жаский сон, втечу з дому, дебати у Храмі, розповідь Саломеї, появу пастуха, життя з отарою, врятоване ягня, пустелю, смерть вівці, зустріч із Богом. На цьому думки Ісуса урвалися, так ніби він був неспроможний далі про Нього думати, й перекинулися на нову тему: чому ягнятко змогло врятуватися від смерті, а вівця мусила загинути, проблема, що на перший погляд видається безглуздою, але, либонь, трохи проясниться, якщо сформулювати її так: той, хто врятувався, врятувався не навічно, а хто приречений – приречений остаточно. Ось і витяг Ісус останню ланку свого важкого ланцюга на берег річки Йордан, слухаючи скорботний спів жінки, якої звідти не видно, вона ховається в очереті, можливо, пере там білизну, а може, купається, й Ісус намагається уявити собі, що все це одне й те саме, живе ягня, яке перетворилося на мертву вівцю, його ноги, забризкані кров’ю батька, і жінка, що співає, гола жінка, яка лежить спиною на воді, задерши вгору тугі перса й піднявши чорний трикутник волосся, яке кучерявиться там, де починаються ноги, над збриженою дрібними хвилями поверхнею води, це неправда, що Ісусові вже доводилося бачити голу жінку, але якщо чоловік зовсім недавно відійшов від димового стовпа й уже міркує про те, що він робитиме під час наступної зустрічі з Богом, то він не може не зрозуміти, що принади голої жінки – атож, тут, мабуть, доречно вжити саме це слово – не можна уявити і створити, лише чуючи, як вона співає, й не знаючи, до кого вона звертається. Йосипа тут уже немає, він повернувся до своєї братської могили в Сефорисі, від Пастиря теж не залишилося навіть кінчика його патериці, а Бог, якщо він справді присутній, як то кажуть, скрізь, цього разу не показує свою присутність через димовий стовп, можливо, Він утілився в ту воду, в якій плаває тіло жінки. А тіло Ісуса вже подає сигнал, як буває в таких випадках з усіма чоловіками й усіма самцями
тваринами, плоть у нього між ногами набрякає, підіймає голову й наливається кров’ю, яка шугнула туди з усього тіла так бурхливо, що з ран уже не тече, бо її там не стало. Яким же могутнім є поклик цієї плоті, Господи, але Ісус не біжить на пошуки жінки, і його руки відштовхують гарячкові й тремтячі руки розбудженої плоті. Ти ніхто, якщо не любиш себе самого,
