ти не прийдеш до Бога, якщо спершу не приборкаєш власне тіло. Невідомо, хто сказав ці слова, але тільки не Бог, це зернини не з його чоток, а от Пастир міг би їх сказати, якби не був так далеко звідси, а може, то були слова з пісні, яку співала жінка, Ісус подумав, як було б приємно, якби вона їх йому пояснила, але її голос уже замовк, можливо, її віднесло вниз течією або жінка просто вийшла з води на берег, щоб обсушитися, одягтися й примусити замовкнути своє тіло. Ісус запхав ноги у своє безглузде намокле взуття, вичавивши з нього воду, що бризнула на всі боки, немов із губки. Атож, дуже сміялася б та жінка, якби прийшла сюди й побачила його в цих недоладних обмотках, та, можливо, її іронічний сміх тривав би недовго, адже її погляд ковзнув би зрештою вгору по його тілу, вгадуючи його форми під тунікою, а потім зустрівся б із його очима, завжди засмученими, а тепер ще й затуманеними новою тривогою. І тоді без зайвих слів або й мовчки вона знову скинула б із себе одяг, і коли б сталося те, що завжди відбувається в таких випадках, вона з великою обережністю скинула б із нього його недоладні сандалії, поцілунками вилікувала б кожну з його ран, а тоді б іще й обгорнула їх, як яйце або кокон, своїм мокрим волоссям. На дорозі не видно нікого. Ісус озирається навколо, зітхає, шукає очима усамітнений куточок і прямує туди, але зненацька пригадує, що Господь покарав смертю Онана за те, що той розливав своє сім’я на землю, а не в те місце, яке для нього призначене. Сьогодні Ісус міг би дати інше пояснення класичному епізоду, яке влаштувало б його куди більше, й, можливо, нещадна суворість Бога не зупинила б його, бо на це були істотні причини: по
перше, він не мав зовиці, з якою, як того вимагав Закон, мусив би продовжити рід старшого брата, а друга причина була, либонь, ще поважнішою: Господь, поставши перед ним у пустелі, сказав, що покладає на нього певні надії в майбутньому, й було б малоймовірно та нелогічно припускати, що Він забуде про свої обіцянки й відмовиться від Свого задуму через таку дрібничку, як рука, що наважилася заблукати не туди, куди слід, адже Господові добре відомо, що не всяку потребу тіла можна задовольнити їжею та питтям, існує й інша здержливість, витримувати яку набагато тяжче. Такі та подібні роздуми, що передували дуже людському й дуже зрозумілому бажанню Ісуса знайти затишний куточок, невидимий для сторонніх осіб, замість підштовхнути Ісуса на згубну стежку гріха, несподівано справили протилежний ефект і витіснили ті порочні думки, що крутилися в лабіринтах його мозку, не кажучи вже про само бажання, гріховність якого була для нього цілком очевидною, а тому примусила його завагатись і розхолодила його первісний намір. Змирившись із власного доброчесністю, Ісус закинув на плече торбину й рушив у дорогу.
У перший день, коли він ішов понад берегом Йордану, чотирирічна звичка усамітнення спонукала Ісуса не наближатися до сіл, які, втім, зустрічалися там нечасто. Проте чим ближче він підходив до озера Генісаретського, тим важче йому стало обминати людей; насамперед тому, що навколо сіл там лежали оброблені поля, перетнути які було нелегко, адже там щоразу доводилося робити великий гак, а селяни не вельми привітно дивилися на підозрілого волоцюгу, який до того ж намагався ухилитися від зустрічі з ними. Тому Ісус вирішив вийти у світ, і, правду кажучи, його не розчарувало те, що він там побачив, якщо не брати до уваги галасу, від якого він давно відвик. Уже в першому селі, в яке він увійшов, зграя вуличних хлопчаків зчинила неймовірний свист і регіт, побачивши те, що він накрутив собі на ноги, і це зрештою принесло добрий результат, бо Ісус мав досить грошей, щоб купити собі нові сандалії, згадаймо, він навіть не доторкнувся до тих грошей, які в нього завелися, починаючи з того дня, коли добрий фарисей дав йому дві монети, адже чотири роки він прожив на безлюдді й не міг там витратити гроші, якби й хотів, тож тепер він мав у своєму розпорядженні справжнє багатство – чого ще йому було просити в Господа? Після того як він купив сандалії, це багатство зменшилося до двох монеток дуже дрібної вартості, але ані вбогість, ані голод тепер його не лякали, бо Назарет уже недалеко, і скоро він буде вдома, куди він неодмінно має повернутися, бо в той день, коли він ішов із дому, й, здавалося, назавжди, він пообіцяв: Так чи інак, рано чи пізно, а я повернуся. Він іде не поспішаючи понад незліченними вигинами річки, ноги його ще не загоїлися настільки, щоб здійснювати великі переходи, та головна причина того, що він іде повільно, полягає в його упевненості, що дім уже близько й нікуди від нього не дінеться, це так, ніби він думає: Можна вважати, я вже прийшов. До того ж іще одне почуття іноді примушувало його вповільнювати кроки, почуття, яке він міг передати приблизно такими словами: Чим швидше я прийду, тим скоріш мені доведеться йти. Він тепер ішов понад берегом озера, в напрямку на північ, і вже був на рівні Назарета, тепер лишалося тільки звернути на захід – і він удома, проте води озера, сині, широкі, спокійні, на певний час затримують його. Йому подобається сидіти на березі й спостерігати, як працюють рибалки, колись іще малою дитиною йому довелося побувати в цьому краю з батьками, але тоді він не звернув особливої уваги на те, як трудяться ці люди, від яких так сильно пахло рибою, ніби вони самі були жителями моря. Підійшовши до них, Ісус намагався допомогти їм, чим умів, а він не вмів нічого, і чим міг, а міг він дуже небагато – витягти човна на берег або зіпхнути його на воду, допомогти витягти сіть. Рибалки бачили з
