Козаки виштовхали арештованого у двері, а завели іншого.
“Це був жидок, років 33, худий, волосся довге, рідке, довгий ніс, борода і вуса руді, уші великі, очі червоні, руки й ноги довгі, – згадував Ляхович. – У довгім лапсердаку, пантофлях, бувший жидівський учитель... Він дезертував під час війни з війська і під різними прізвищами працював у різних містах. Тут працював у чрезвичайці як Михайло Божко...”
Завели й “худого як кістяк” китайця. Це виявився головний кат у Констянтинограді. “Голови рубав, як патики, а сік різками, якби витрушував порох”. Називали його Хунхуз.
Привели і Янкеля Квятка – сторожа ЧК.
Та найбільше враження справив москаль із чортівською усмішкою – Андрєй Прітьолков. Виглядав він “дуже пристійно”, удавав щирість і добросердність. Сили був величезної, плечі мав широченні.
Як побачив пораненого поручника, радісно, як до приятеля, вигукнув:
– Я очєнь счастлів, ґаспадін паручік, что віжу вас в добром здравіі! Как ви сєбя чувствуєтє?
Дроздов на лицемірне привітання не відповів, а, повернувшись до українських старшин, мовив:
– Це другий катюга, чоловік безсердечний, але дуже зичливий. Служив у Росії в жандармах, у політичному розшуку. З арештованими запобігливий. Коли треба кого катувати, то звертається до нього по-приятельськи. Ніколи не кричить, лише просить: “Прашу раздєвайтєсь, нє стєсняйтєсь, здєсь всє своі...” І одразу починає катувати різками чи шомполами... Він багатьох відправив на той світ... До мене підійшов тоді усміхнений... Пив вино і жартував... Питав, чи не знаю яких нових анекдотів... А потім: “А как хатітє, чтоб я вас расстрєлял: сзаді ілі спєрєді? А єслі хатітє, то можетє лєчь...” Питає мило, як лікар. З його рук ні одна жертва не вернулася жива... І все ж арештанти з більшою охотою йшли “на суд” до нього, бо китаєць чи жид, перед тим як вб’ють, ще й душу вивернуть...
Сотник Ляхович подякував поручнику за допомогу і пішов оглянути жіночу гімназію, де більшовицькі катюги влаштували чрезвичайку.
Перше, на що звернув увагу Ляхович, це могили по всій території гімназії. “Дух був тяжкий, дуже смерділо гниллю”.
Коли козак відчинив двері до підвалу гімназії, Ляхович “мало не впав, такий був задух. Як у різні. Всі стіни окроплені темними плямами...”
Посередині приміщення стояли стіл і три широкі лави. На них – знаряддя катів: шомполи, мотузки, поламані різки. Валялося багато пляшок із-під горілки, пива, вина...
На другому поверсі лікарі полку оглядали замучених, яких не встигли поховати. “Там лежала начальниця гімназії з вирізаними грудьми і пробитою головою, – згадував Володимир Сікевич. – У другому місці лежав труп генерала з вирізаними лампасами на ногах...”
Суд призначили негайно. Головою визначили сотника Омеляна Волоха, членами – Байлова і Виноградіва.
Під час засідання у А. Прітьолкова запитали, як у червоних відбувався суд.
