мовчав.
“...Схиливши голову додолу і ніби в такт чомусь, (він) гладив перев’язь своєї раненої руки, переводив очі з кулеметників на гармашів, поглядав на ворога й тільки іноді оглядався на нас (кіннотників), легко піднімаючи брови, ніби говорячи: кріпіться, мої хлопці”, – писав Валентин Сім’янців.
Кіннотники любили свого командира, вірили йому. Напевно, спокійна впевненість полковника передалась і гармашам, і кулеметникам.
А гудіння орди переростало в грізне ревіння.
З китайського потоку вже виглядали окремі обличчя. Ще хвиля – і лава накриє скромні українські позиції, перекотиться і понесеться до Мерефи.
Обличчя козаків і старшин скам’яніли. “Тільки коні нетерпеливо переступали дрібненько ногами, все просячи попустити натягнені поводи. Їздці лагідно гладили їхні шиї”.
Командир полку тихо підніс руку. Це побачили всі. І, ніби прокинувшись, “грізним громом” гримнули чотири гармати, “заводили своїми довгими шиями кулемети”.
“Все злилося в пульсуюче “р-а-а-а... р-а-а-а”.
Розібрати щось було важко. “Здавалося, ніби піднімалась якась маса, колихалася і падала перед гарматами; знову піднімалася, колишучись, перекручувалась – і знову падала... – описував побачене Валентин Сім’янців. – Чи то був ворог, чи то був гарматній дим? Як довго стріляли наші? Як довго це тривало? Здається, потім була хвилина тиші.
“Коноводи, коней!” – ця команда привернула дійсність.
Вулиця перед гарматами тільки копошилася”.
Повиймавши замки з гармат, гармаші навіки попрощались зі своїми вірними подругами і, не озираючись, рушили разом з іншими в бік станції Мерефи.
Було вже 24 грудня 1918 року. Люди готувалися до Святвечора...
Минуло щось зо три місяці. Сніг розтанув. Повіяло теплом... З весною повернулися і нові хвилі тифу. Потрапив під тифозний прес і Валентин Сім’янців.
Помирав він і знову воскресав у Тираспольському військовому шпиталі...
А на Великдень місто окупували більшовики. І Сім’янців “із вояка Української армії став... полоненим”.
Нова влада дійшла висновку, що з реконвалесцентів можна виклепати червоноармійців, принаймні для гарматного м’яса. Відповідав за цей процес “творення” Аґєєв, “настоящій бальшевік”, командир Тираспольського охоронного батальйону. Під його команду і потрапив Валентин Сім’янців.
Вважаючи більшовизм певним зразком, під який треба підганяти людей, Аґєєв виголосив своє кредо:
– Хто каротчє – падтянєтся (но, єслі прі етой апєрациї трєснєт, дєло єво); а кто долґій... таво укаротят, с ґалави
