виходу.
А совєтська влада виявилася не такою вже й тривкою! Для її панічної втечі з Олександрівська досить було чутки, що на місто наступає отаман Нога! А той отаман і сотні не мав коло себе, хіба зо два десятки ненавчених військовій штуці селян.
“Батько Нога” одразу став легендарною постаттю, хоч перед тим ніхто про нього і не чув. Отакі були надії людей! Вони палко бажали, щоб хтось покликав їх до бою.
Совєтської влади не було в місті день чи два. Але швидко вона повернулася. І не сама! А разом із Залізною дивізією, яку прислали з Харкова. Кожної ночі її відділи оточували той чи інший район Олександрівська, робили трус, забираючи при цьому, як вони казали, “прєдмєти спєкуляциі”, тобто харчі та цінніші речі. Командував дивізією Шабашвілі, а комісарствували в ній “жид і латиш”, згадував Гаврило Гордієнко.
Оскільки в Олександрівську підпільної української організації не було, семеро українців, зійшовшись на раду, вирішили створити її, але не тут, де нишпорили нишпорки, а за містом, подалі від більшовицького ока. Місцем збору вибрали Лису гору, що була вниз по Дніпру якихось сім-вісім верст, а може, й трохи більше. Саме тут вирішено було заснувати новітню Запорозьку Січ.
Важливо, що ці українці не бажали переховуватися у Великому Лузі, а вирішили отаборитися на відкритому місці, – щоб про них почули й інші. Та приєдналися!
На тій таємній раді був і Гаврило Гордієнко. У своїх спогадах він занотував, що з семи змовників п’ятеро виявилися старшинами, один з яких доводився юнакові двоюрідним братом. Мова про поручника Івана Явдокимовича Марківа. Мати Івана і батько Гаврила були рідними сестрою і братом. Пізніше Марків став повстанським отаманом Хмарою.
А на тих сходинах отаманом обрали Олександра Івановича Чайківського, колишнього студента Томського університету. “Був він середнього зросту, трохи мовби згорблений, мав пташиний ніс, добре закарлючений, але короткий. Обличчя мав вічно синювате від недоброго голення. В кожному разі не робив він враження ані старшини, ані вояка, хоч мав на собі френч, перешитий із солдатського сукна... Був він, мабуть, політичним чинником у нашій організації...” – так оцінив отамана юнак із палким серцем Гаврило Гордієнко.
Але отаман мав за помічника військового фахівця – поручника Івана Марківа, учасника Світової війни, а також кількох молодших старшин російської армії, які “побували в українізованих полках та окремих куренях у 1917 році”.
Товариш Гаврила Олександр Кошель стверджував, що отаман Чайківський був популярний серед місцевого населення, а про Марківа-Хмару говорив як про “безстрашного молодого старшину... відомого всім”...
Почалася жвава організаційна праця, в якій брало участь і старше українське громадянство міста. У середині травня 1919 року (Гордієнко стверджував, що у квітні) 25 повстанців, озброєних рушницями й гранатами, відпливли вниз по Дніпру до Лисої гори. Тут мали чекати на інші відділи.
Хоч сили повстанців були до сумного малі, вже ж перший їхній постріл із Лисої гори по більшовицькому пароплаву виявився вдалим. Під загрозою інтенсивнішого обстрілу його привернули до берега.
Червоні одразу зупинили рух своїх кораблів по Дніпру. Таким чином від Олександрівська було відтято шлях, яким надходило продовольство з багатого півдня.
