Отаман Першої дивізії Зраєцький, він же й командир Тетіївського полку, сам повів полк у протинаступ. Стрілянина, що почала вже була стихати, раптом посилилася. Чотири тетіївські курені і групки П’ятигірського полку бравурно рушили вперед на ворога. Тетіївці не мали сили, щоб відкинути ворога, але їхня завзятість справила на москалів враження. Вони здивовано зупинилися “за хребтами низьких лагідних пригорбків”. Московська кіннота спішилась і зустріла козацтво сильним кулеметним вогнем.
Тетіївський полк просунувся ще пару сотень метрів, заліг і почав кропити москалів. Дивно було спостерігати, як один полк хліборобів затримав величезну хмару розбійного московського війська. “Любов до Батьківщини, завзятість і самопосвята були сильніші від переважної маси ворога, – підсумовував Василь Задояний. – Коли згасли останні відблиски дня, москвини, які боялися нічної боротьби, – відступили, а Тетіївський полк Першої дивізії посунувся за ними й зайняв перед тим утрачені ключові позиції... Для українських партизанів московська кіннота в умовах нічної боротьби не була грізною, скорше являла собою ласу мету – здобути коней. Але заки, однак, вспіли зібрати відповідні сили й змонтувати акцію діяння, ворожа кіннота тихо вимкнулася з нашого району і відійшла глибше в терен, зайнятий московською піхотою”.
Попри успішний протинаступ, все ж надійшов наказ відступати на Дзвеняче, Довгалівку і Дзюньків, бо була небезпека оточення.
Штаб Таращанського коша, обози і Друга дивізія в складі П’ятигірського, Ставищанського, Жашківського, Організаційного полків і відділів “Народнього фронту” відходили на розбудовані 13-ю польською дивізією оборонні лінії фронту: Долотецьке – Довгалівка – Дзюньків – Липник. Їхній організований відступ прикривав кінний полк імені Івана Ґонти і Максима Залізняка.
Штаб коша наказав і Першій дивізії відійти на вищезгадану лінію фронту, але наказ прийшов запізно. Внаслідок прориву ворожої кінноти Перша дивізія, що боронила праве крило, потрапила в оточення під Тетієвом і зазнана втрат...
Отака правда: хлібороби б’ються не на життя, а на смерть, а українська армія, замість прийти на поміч, поспішно тікає разом із поляками на захід. Якими “стратегічними міркуваннями” можна пояснити таку “мудрість” військового керівництва?! А потім ще й ремствуватимуть на “анархізм” українських повстанців...
Слід окремо сказати про участь у кривавих боях хліборобів із так званого Народного фронту, тобто народного ополчення, які виявили страшенну завзятість у боротьбі. “Ці безстрашні народні лицарі зі звичайними вилами рвалися до атаки на стократ сильнішого ворога, озброєного від ніг до голови, – так оцінював їх Василь Задояний. – Вони також дбали про те, щоб жоден вояк не вимкнувся з рядів і, боронь Боже, не наробив паніки в нашім запіллі. Це були вояки, які твердо постановили в цій боротьбі здобути перемогу або вмерти за Україну... В козацьких серцях пробудилася глуха завзята ненависть до віковічного ворога-москаля й охота дорватися до його горла. Затискаючи зуби, вони перескакували з розбитих окопів до вирв, які не вспіли ще охолонути після вибуху гранат, і негайно розпочинали наново боротьбу. Місця забитих командирів негайно заступали молодші старшини, а то й козаки, які виявляли велику відвагу й сприт під час боротьби”.
Криваві бої над річкою Роською і під Тетієвом загартували козаків Таращанського коша Запорозької Січі. Вони вийшли з цієї тяжкої битви з піднятою головою. Таращанські козаки продемонстрували ворогові свій запеклий характер і скріпилися морально. “В наступних тяжких боях (козак-повстанець Таращанського коша) піднісся на висоту слави, і не шкодував крови в обороні своєї Батьківщини!” – так закінчував свій спогад підполковник Армії УНР Василь Задояний.
А останніми словами спогаду козака-повстанця Таращанського коша Олександра Личака були слова про сина, який в останню мить спілкування з батьком надумав образитися за те, що йому не дали погратися “калабінкою”. “Нема коли прощатись. Буденівці вже під селом”, – так закінчив свій спогад Олександр Личак, студент Української господарської академії
