показалися розгорнуті довгими хвилями маси московської кінноти, – одізвалися з усіх боків наші кулемети й гармати, а вогонь їхній ставав із кожною хвилиною сильніший і щоразу цільніший, – зазначав Василь Задояний. – Козаки, чорні від диму і пороху, оглушені гуком вибухів гранат, – висувалися на борти вирв, витягали кулемети, які до цього часу були сховані в надбережних заростях, і плювали кулями на ворога, що атакував наші позиції. П’яна матросня, без сідел, сидячи охляп на конях, одчайдушно гнала вперед.
Треба тут відзначити надзвичайну стійкість і безстрашну відвагу чотового кулеметної сотні Михайла Шостопала, який, не зважаючи на чорну хмару ворога, що атакував, не втратив рівноваги духу і, підпустивши на дуже близьку віддаль до своїх позицій, концентрованим кулеметним вогнем змусив його відступити назад, залишаючи на полі бою багато вбитих червоноармійців і багато воєнних матеріялів. (Та) московській нахабності не було міри. Незважаючи на наш запеклий спротив, москвини щораз нагальніше атакували наші позиції своєю кіннотою”.
Вогненний танок диких будьонівців набирав шалу. Але брудні московські хвилі розбивалися на добре розбудованій оборонній лінії коша. Особливо дошкуляли окупантам борони, пов’язані в козли вверх зубками й переплетені колючим дротом. Москалі ніяк не могли пробитися через цю перешкоду. Тож почали окопуватися. В цей момент повстанська артилерія й кулемети залили їх вогнем. І ворог знову відступив на попередні позиції.
На полі бою лишилося десять кулеметних тачанок із мертвою обслугою та гірська гарматка, збита кулеметною чергою чотового Михайла Шостопала.
Але боротьба на цьому не зупинилася. Лінія оборони повстанців “була весь час в огні”. На правому крилі з’явилася московська кіннота.
“З мостового причілка безперервним шнурком прибували поранені. Мости на річках попалено, залишилися тільки кладки, які можна було швидко й легко знищити, – описував побачене Василь Задояний. – Вогонь московської артилерії бив по всій лінії нашої оборони, шукаючи становищ нашої артилерії, обсерваційних пунктів і замаскованих кулеметних гнізд, але цей вогонь не був для нас шкідливим, бо москвини на цьому відтинку фронту не мали доброї наземної обсервації”.
Отаман Галайківського куреня Народного фронту (народного ополчення) сотник Галамейда, що керував одним із відтинків фронту, був вкрай здивований, коли несподівано побачив перед собою на віддалі не більше як 300 метрів купи московської піхоти, яка перла до хутірця. Дійшовши до криниці, москалі зупинилися й почали пожадливо пити воду. Інші розбрелися по хатах у пошуках поживи. “Картина була гідна подиву...”
Москалі ходили собі й наспівували: “Ох, люблю же тєбя да за ета, что ти тьотка Лісавєта...”
Не доспівали москалі. Видно, не бажали слухати гидотних “частушек” повстанці сотника Галамейди. Чотири “Максими” та рушниці вдарили по москалях перехресним вогнем. “Важко собі уявити страх і заколот, який постав серед москвинів, – писав Василь Задояний. – Заки вспіли зорієнтуватися в ситуації або втекти назад до лісу, кільканадцять трупів усіяло маленький хутірець. Особливо багате жниво мали наші “Максими” біля криниці на хутірці. Москвини з лютого безсилля запалили кілька невинних хат і почали втікати до лісу, але кількадесятиметровий скок до лісу треба було виконати під довгими серіями наших “Максимів”, які не мовкли ані на одну хвилину”.
Побачивши, що тут атакувати марна справа, будьонівці перегрупувалися і вдарили на ліве криво повстанців – на Тайницю і Галайки. Про це доповів у штаб дивізії командир Жашківського полку сотник Дзюньківський. Підтвердили це й спостерігачі з усіх висунених вперед обсерваційних пунктів. На жаль, брак резервів не дав можливості протиставити щось новому натиску москвинів.
“Під загрозою оточення П’ятигірський полк Другої дивізії відступив і зайняв ключову позицію на лівому крилі, – зазначав
