Організаційний і кінний імені Івана Ґонти та Максима Залізняка.
Через ліве крило Другої дивізії вився стратегічний шлях із Жашкова через П’ятигори на Тетіїв. Це був найбільш небезпечний напрям на всьому фронті Другої дивізії. Тому й кошовий отаман згрупував тут найбільшу силу. Всі мости було заміновано. На шосе і дорогах споруджено низку перешкод проти кінноти і панцерних авто. Авангард оборони висунуто на південний берег річки Молочної й ставків, що суттєво скріплювали позиції.
Загальна лінія фронту становила близько 60 кілометрів. Витримати бій на такій великій території, коли наступають багатотисячні хмари кінноти, було важко. Тому штаб намагався використати всі можливі природні перешкоди – річки, ставки, багна.
На південь від Тетієва, на Снігурівці та Плоханівці, козаки побудували низку барикад із сотень борін і дроту, вирили шанці та рови, облаштували кулеметні гнізда, замінували мости. Якби ж командування української армії дотримало слова і забезпечило козацтво зброєю та набоями, то, звісно, було б веселіше.
Знову таращанці самі оборонятимуть свою землю, без допомоги українського уряду. Ну що ж, не вперше. Два місяці як сам на сам із ворогом, може, й тепер пощастить...
А червоний смерч наближався. Вже вчора будьонівці були в Жашкові. Влетіли туди надвечір, зарубали старшину Коропа і кількох козаків. Жашківські повстанці відступили під П’ятигори...
Котовський, який командував лівою групою армії Будьонного, не чекав, що натрапить “на вогнище найсильнішої оборони”. Під час першої атаки на позиції повстанського коша котовці зазнали значних втрат. “Після того рух москвинів був трохи обережніший і повільніший, але не менш завзятий, – писав старшина Василь Задояний. – Спроба заатакувати наші позиції в селі Олександрівці не дала жодного висліду. Олександрівські селяни ставили запеклий спротив...”
У Зелену суботу відділ повстанця Олександра Личака стояв під Стрижавкою, чекаючи на ворога. Польські улани, відчувши небезпеку, зникли. Ні одного не залишилося.
Була одинадцята година ранку. Припікало сонечко. “В селі тихо. Всі люди на полі. Козацтво потягнулось довгою лавою під лісом... Тільки багнети поблискують. Жартують хлопці, той байку оповідає, той рушницю лагодить, там кулемети примощують, щоб зручніше було стріляти. З близчих сіл деяким козакам жінки обідати поприносили. Аж ось чуєм, під П’ятигорами, як ті баби сварливі, затарахкотіли кулемети. Забухали гармати”.
А на ділянці, де перебував Олександр Личак, тихо. Козаки почали хвилюватися: що таке, чому досі штаб не дав ніякого розпорядження?
Тим часом на південь від їхніх позицій піднімалися чорні стовпи диму. Невдовзі вони закрили вже половину неба. То “дикі будьонівці” палили села.
Під П’ятигорами бій не вгавав. А високо в небі гудів аероплан, спостерігаючи за картиною бою. Увагу повстанців привернув вершник, що мчав дорогою. Це був вістовий. Він привіз наказ негайно відступати за Рось, де вирішено зробити нову лінію оборони.
– А там, може, підійдуть поляки або наші, дадуть допомогу. Тут своїми силами не втримаємося, – казав він. – Ворога велика сила під Олександрівкою прорвала наш фронт. Ворожа кіннота обхоплює нас кільцем. Де увірветься в села, рубає старих і малих, майно грабує, нищить, будинки палить.
