І знову короткий стріл сполохав польових птахів...
Хлопчина впав...
Григорій Груша не на жарт злякався, адже підвода котилась далі, а він сидів на її шляху, на камені, що лежав при дорозі.
Військові порівнялися з ним... Григорій заплющив очі.
Він чекав третього – сухого і такого ж короткого – пострілу...
І це було б логічно – адже свідки нікому не потрібні.
Але денікінці вже вгамували спрагу вбивства – як-не-як без зусиль двох людей спровадили з цього світу, та й коня придбали. Через нього, власне, і порішили незнайомців. Коня доведеться, щоправда, продати. За безцінь, звісно...
А Груша, пополотнівши, із жахом в серці, не розплющуючи очей, чекав свого кінця. Та замість пострілу полем розляглася “удалая пєсня”:
– Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..
Григорій Груша, якого оминула смерть, як п’яний поплівся у протилежний бік. Курити вже не хотілося...
Апокаліпсис
1920 року жито на Таращанщині заквітувало наприкінці травня. Ранній овес та ячмінь вже викинули колоски. Дехто з господарів почав на пар орати. Хоч і війна, а жити треба. Тільки хто збиратиме цей врожай? “Може, Бог дасть, то самі й зберемо”, – думали селяни.
Та чорні хмари війни не давали спокою хліборобському серцю. Вже другий місяць як таращанці “не на життя, а на смерть” вели жорстоку війну боротьбу з більшовиками.
“Почин дав Тетіїв, – розповідав Олександр Личак. – Обізвались П’ятигори. Подав руку Животів, за ним Ставища, Жашків, а там майже весь повіт. Не один москаль наклав головою. Порозбігались більшовицькі комісари, зникли ріжні “ісполкоми” та “продкоми”. Замісць червоних, повівають жовто-блакитні прапори. Прокинувся давній дух козацький. Повстала нова січ. Вибрали кошового, волосних отаманів та сільських ватажків; кошового, волосних та сільських суддів. Все селянство записалось у козаки, від вісімнадцяти до тридцяти років – реєстровими, від тридцяти до сорока літ – резервовими.
Реєстрове козацтво охороняє повіт від червоних наїзників, стоїть залогами в містечках, при волостях. Резервове козацтво несе варту по селах, а як насуває де ворог, йде на допомогу реєстровим.
Не пізнати колишніх хліборобів. Чи старе, чи мале – при зброї. Чи сіяти їде на поле, чи до млина, рушницю бере з собою. У неділю, в свято чи так у вільну від праці годину скрізь по селах на майданах молоде козацтво муштрується. Де б хто не був, що б не робив, а як чує, що дзвін б’є на тривогу, кидає працю, миттю біжить на збір. Січ, та й годі...
Таращанці не раз насипали жару червоним за комір. Тричі побили їх під Тетієвом. Останній раз, у велику суботу, так їх привітали, що ні один не діждав паски з’їсти. А раз під Довгалівкою так наполохали червоних, що вони мусіли тікати аж до Козятина.
