Заворушились селяне і в сусідніх повітах. Присилають до Таращанського кошового посланців. Просять дати пораду, як і собі вигнати червоних гостей із хати.
Лютують вороги. Загрожують таращанцям пекельними муками. Обіцяють ввесь повіт із димом пустити, а населення вирізати до ноги, та ба... Нічого не вдіють. Камінним муром стало козацтво. Не сміють більшовики й носа на Таращанщину показувати”.
А тут ще радісні чутки, що українське військо разом із поляками жене більшовиків з-під Вінниці та Бердичева. “Тікають москалі, минають Таращанщину, бо знають, небораки, що там добре вітають. Чули про це від своїх товаришів”.
У травні дійшли вістки, що й Київ уже в українських руках. Москалі повтікали десь за Дніпро. Всі раділи. “Буде своя влада, свій порядок, – думали селяни. – Не діжде вже ворог знущатись, останній кусень хліба грабувати”.
“Та не так склалось, як бажалось”. Як не виглядали українське військо, а так і не діждалися його. На Таращанщину, щоправда, прийшли польські улани. Але хіба поляки можуть замінити рідне військо? “Чом воно не йде, чом молодих козаків до себе не кличе? Адже-ж вони кожну хвилину чекають поклику Головного Отамана, щоб стати як один у ряди Українського вояцтва”.
Заклику Петлюри більшість так і не дочекалася. Звернення, щоправда, було, але хто про нього знав? Хто приніс його у таращанські села?.. А все через недбальство “керовників”... І 1920 року українська пропаганда була поставлена вкрай кепсько.
Польські улани радості принесли мало: гарцюють по селах “та те й знають, що у дядьків овес, “яйка” та “млеко” забирають”.
– Де ж наші, чи скоро прийдуть вони? – питали дядьки уланів.
– Там, – показують на захід сонця. – А ми пуйдєм напшуд, будеме большевікув біць, Москву заберемо.
“Скоса поглядають козаки на чванькуватих ляшків, та що ж робити? – союзники. Ось незабаром прийдуть свої, буде краще”.
Та не дочекались таращанці свого війська і рідної влади. А прийшли ті, кого й не сподівалися, – до кордонів Таращанського повіту підступила Перша кінна армія Семена Будьонного.
Завдяки розвідниці Раїсі Кравченко, яка повернулася з далекої подорожі, штаб коша вже знав, що будьонівці рухаються двома великими потоками. Перша група, під командою Григорія Котовського, наступала на Ставище – П’ятигори – Високе, тримаючи напрямок на Тетіїв, а друга група кінноти, під командою Будьонного, сунула на Таращу і Білу Церкву.
Тетіїв – столицю таращанських повстанців – мали боронити Перша й Друга дивізії Таращанського коша Запорозької Січі. До складу Першої дивізії, якою командував отаман В. Зраєцький, входили Тетіївський, Кашперівський, Животівський і Оратівський відділи. Дивізія мала обороняти південно-західну лінію фронту по лінії Стадниця – Високе – Голодьки – Росішки – Тетіїв. Праве крило оборони сягало Оратова. Його забезпечував Оратівський полк під командою Шарнопільського.
Друга дивізія Таращанського коша Запорозької Січі обороняла південно-східний відтинок фронту на лінії Ставище – Жашків – П’ятигори – Олександрівка. Дивізію формували п’ять полків: П’ятигірський, Ставищанський, Жашківський,
