Підвели до мосту залізничного шляху, відійшли п’ять кроків і навели рушниці. Так тримали жертв півгодини, збиткуючись, розтягуючи задоволення від своєї диявольської сили. Казали, що стрілятимуть тільки тоді, коли засуджені розкриють очі. “Звичайно, не могли нещасні дивитися на свою страшну смерть, а їх, сміючись, примушували”, – писав Кость Подоляк.
– Стріляйте ж, кати! – не витримав чоловік і розкрив очі. – Годі мучить!
І два гучних стріли пролунало. Хлібороби, молоді ще люди, повалилися на землю. На сніг бризнула їхня кров і розійшлася рожевими плямами...
Денікінці підійшли подивитися – чи чисто виконана їхня брудна робота. Чи не доведеться добивати?
Селяни лежали горілиць. Здавалося, що “тільки тепер вони відкрили очі і дивляться не на цих катів, а кудись високо, високо, в синє небо, на яким сяяла вечірня зірка”.
Переконавшись, що і на цей раз вийшло “добре”, кати, попихкуючи цигарками, пішли.
Спогад про те, як денікінці пограбували господарів с. Миколаївки, а потім розстріляли, хорунжий Кость Подоляк написав 29 грудня 1922 року в чехословацькому місті Подєбрадах, де продовжив навчання, перерване війною.
“Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..”
1920 рік. Під ударами більшовиків армія минулорічного “освободітєля” Києва денікінського генерала Бредова вперто пробивалася на захід. План був такий: з’єднатися з поляками, а потім за допомогою їхніх зверхників французів переправитися до Криму і влитися до війська генерала Врангеля.
У квітні недобитки денікінців таки проскочили через польсько-більшовицький фронт.
Розташувались у селах біля м. Гусятина над Збручем.
Дожидали своєї долі. Хто чекав, а хто заходився поспіхом спродувати майно. Денікінці розуміли, що з ним доведеться ось-ось розпрощатися – адже якими гостинними не були б господарі, а майно мусять відібрати у непроханих гостей.
Такий закон війни! Переможець завжди конкістадор!
Але хто ж захоче віддати своє, навіть і вчора награбоване?
Тож бредовці намагалися встигнути спекатися свого майна і коней – хай би і за невелику, символічну ціну. Все одно це більше, ніж ніщо.
Чи не кожний денікінець намагався збути тут, у Галичині, те, що награбував або здобув у бою. Траплялися й такі, хто вертався назад в Україну. І їх було немало, адже відсоток українців у денікінській армії був чималий. Тож і тікали вони на “свою” Україну. Пощо їм той Врангель? Він же так само за Росію, як і більшовики...
Дехто з вояків, бажаючи продовжити боротьбу проти більшовиків, перебирався в українські частини, які були союзниками поляків...
А хтось по-дурному гинув від рук бандитів, в яких перетворювалися колись блискучі денікінські офіцери...
