Жінки їхніх чоловіків

дочекатися маленька тваринка з покаліченими лапками.

Червоне з білими квітами

Уяви собі три місяці цілковитого щастя. Я знаю, ти можеш. Якщо тобі не подобається це слово (щ як щастя), то уяви три місяці, коли ти маєш все, що хочеш, — і не хочеш більше нічого.

Уяви, і ти зрозумієш, чому я вбила рудоволосу Астрід.

Зараз я сиджу на терасі, вбрана в червону сукню Астрід з білими квітами. Я знову гарна, я знову почуваюся як раніше. Ноги випростані на сусідньому кріслі, я курю і курю, і п'ю якийсь гіркий чай зі звіробою — їсти нічого не можу ось уже кілька днів, але тепер нарешті не відчуваю неприємної млості, а радше солодку легкість — ніби розчиняюся, ніби топлюся, ніби я напівпрозорий легкий крем, такий ніжний, такий м'який — злизни мене кінчиком язика, отак, обережно — відчуваєш?…

Скісне сонячне проміння. Небувало зелена трава. Білі плити тераси. Спів пташок. Віддалені дитячі вигуки. Шкіра на моїх стопах чомусь полущилася, але відтепер — це я знаю напевно — все піде на краще.

Скоро вони прийдуть, четверо телепнів, четверо моїх найрідніших людей. Вони ще не здогадуються ні про що — і це мене трохи бентежить. Моє блаженне очікування має ледь-ледь підпсутий смак: сюрпризи — це завжди так двозначно.

Вони з'являться з хвилини на хвилину. Спершу я почую їхні збуджені голоси, які долинатимуть з будинку. Потім вони помітять мене на терасі і вибіжать — усі як один. Цікаво, чи звернуть увагу на сукню. І хто зверне першим І чи скажуть хоч слово.

Розповідатимуть щось, реготатимуть. Принесуть тістечка. Тістечка для наших прекрасних дам, скажуть, як завжди, але вперше я напевно знатиму, що мене зараховано до цієї категорії не зі звичайної ввічливості. Я справді прекрасна зараз. Я зараз казкова.

Казкова настільки, що вони зніяковіють усі нараз. І — просто так, лише б сказати щось — запитають, де Астрід. Це теж відбудеться вперше. Раніше про Астрід не питалося просто так.

Скажу, що не знаю. Ліниво знизаю плечима. Надкушу тістечко. Примружу очі. Почухаю плече. Вони не кинуться шукати її відразу. Вони сидітимуть за столом зі мною. Говоритимуть знову про футбол і політику. (А я так пахну яблуками і цинамоном!)

Коли стемніє, вони постукають до неї в кімнату. Але увійдуть десь аж наступного ранку.

Астрід, бідна Астрід, наша Астрід.

Пухнастий товстий коричневий метелик сів до мене на лікоть.

Все, як у класичній трагедії, — єдність часу і місця. Герої з'являються поодинці, щоб глядачеві було легше запам'ятати образ кожного. Все гранично просто.

Прості речі можуть бути набагато складнішими, як складні, якось сказала Астрід Петерові. Вона мала звичку казати такі банальні речі — але тільки тому, що усвідомлювала і їхню банальність, і необов'язковість. Чому, запитав Петер. Ну, сказала Астрід, запустивши пальці у волосся (це теж було її звичкою; я боялася: тільки б вона не попеклася цим червоним вогнем) — але, на щастя, в розмову хтось втрутився і Астрід не довелося конструювати нові прості складності.

Спершу з'являюся я.

Я гарна, я дуже гарна поки що, поки не настали ці три місяці. Я стою на автобусному вокзалі з великою чорною торбою в руках і чорним портфелем на плечі. У портфелі лаптоп. Я милуюся своїми руками від ліктів до зап'ясть — у мене надзвичайно тонка кістка. У мене каштанові очі — я вмію їх лукаво примружувати. У мене каре волосся — воно розвівається на вітрі. В голові у мене сумна мелодія, і я ледь похитую головою під неї. У мене зграбні литки. Я відбиваю такт правою ступнею.

Я думаю, що не хочу нікуди їхати — але не не так. Я впевнена, що не зможу ні з ким розмовляти там, але навіть не здогадуюся, наскільки я не маю рації.

Раніше я вчилася на психолога і читала різні дурнуваті книжки. Наприклад, про доктора Еріксона. Як він лікував безнадійних ідіотів і знущався над власними дітьми. Він був цілеспрямованим чоловіком. Він точно знав. яке речення слід вимовити, щоб цілковито вилікувати запущену шизофренію. Він лікував прищі і цистит лише одним-двома наказами. В