Десь недалеко починають навісніти пси.
Навпроти нашого дому — конюшні, каже Тит. Можна брати уроки верхової їзди. Можна заплатити й поїздити годинку по колу.
Справді? — оживаю я. То, може, поїздимо?
Та ні, це не найкраща ідея. Тит робить собі канапки і чай. Може, Астрід захоче. Або інші, коли приїдуть.
Я допиваю чай і далі просто сиджу, бо мені не хочеться привертати увагу Тита вставанням з-за столу.
Він їсть канапки, не відводячи від них погляду.
А хто ще приїде, знаєш? — питаю я.
Тільки одного, каже Тит, енергійно працюючи щелепами. Мікі. Він займається комп'ютерною анімацією. І викладає в тому ж університеті, що й я.
Я киваю і мовчу.
Тоді поволі підводжуся, мию горнятко і кидаю: «наразі».
Астрід, виявляється, любить довго поспати, каже Тит.
Їм яблуко і роззираюся навкруги. Здоровенні вілли, задбані квітники, високі паркани, сигналізації, привітні пси, двері Гаражів, акації, каштани. Довелося пережити подвійну тахікардію через власний акцент. Першого разу на пошті, де я хотіла купити картку до телефону і де виявилося повно людей, які заповнювали якісь бланки, надписували адреси на конвертах і перевіряли індекси інших міст. Я увійшла, і всі відразу зосередили на мені погляди, ніби тільки й чекали. І ніби знали, що я заговорю якось дивно, не так, як вони. І другий раз у крамниці, де все минуло швидше, зате там на мене навіть за щось нагримали.
Тепер я повільно йду вулицею Акацієвою і мені видається, що кожен зустрічний з підозрою приглядається моєму одягові, обличчю, рухам, пакункові з продуктами. Я навіть намагаюся конструювати в голові діалог з поліцією, яку, ймовірно, хтось невдовзі на всякий випадок викличе, щоб перевірити підозрілу особу, яка з невідомою метою вивчає їхні приватні території. Діалог виходить не надто переконливим, бо головним аргументом я вибрала те, що начебто живу у великому будинку там, якщо йти вниз вулицею і потім звернути направо, і що у мене кольорова постіль, а якщо вони хочуть, то можуть піти і спитати про все у Тита й Астрід, щоправда, Астрід, можливо, ще не прокинулася, бо, судячи з усього, полюбляє довго спати. Але мою уявну поліцію такі логічні пояснення цілком задовольняють, і втішені поліцаї запрошують мене на пиво в місцевий барик «Клаустрофобія», де ми з ними проводимо кілька веселих годин за розмовами, а потім вирішуємо всі разом на прощання поїздити верхи на конях.
Тиха вулиця Акацієва нарешті закінчується, плавно вливаючись в якесь бетонне шосе, я переходжу на протилежний бік, щоб не повторювати аж настільки свого шляху, і повертаюся, доїдаючи останнє яблуко.
Бруньки бубнявіють.
Я не можу дочекатися, коли почнуть вилазити маленькі гострі кінчики кволих листочків. Біля конюшень так гарно пахне конями.
Мікі з самого початку не зводить погляду з Астрід.
У нього круглі дитячі очі, а обличчя часто якесь безпорадне. Він надто багато говорить, дуже голосно сміється, навіть якщо нікого іншого його жарти не смішать. Відразу видно, що він схильний перейматися і захоплюватися. Він неспокійний, нервовий, схвильований. Не може всидіти на місці. Рухи різкі. Ріденьке волосся. Але він добрий, він дуже добрий. Він за мир і любов і проти війни.
Астрід просить у мене шматочка хліба. Але поки я дістаю свою булку, Мікі встигає зробити для неї височенну канапку з майонезом, кетчупом, цибулею і якоюсь жирною ковбасою. Астрід посміхається, дякує і бере мою булку. Засмучений Мікі мусить їсти сам свою монструальну канапку.
Тит п'є пиво, і по ньому видно, як він хоче, щоб усі говорили про серйозні речі.
То ти думаєш, Астрід, людина не повинна контролювати себе, вирішує він продовжити вчорашню тему.
Астрід сьогодні зібрала волосся в хвіст. Її вилиці ніби виточені з льоду. Тримає сигарету настільки природно — здається, вона з нею народилася.
Я думаю, людина може контролювати себе, якщо вважає, що це їй потрібно, каже Астрід.
Ми обидві розмовляємо тут чужими для пас мовами. Але мій акцент кострубатий, рваний, ніби маленькі рани, які ніяк не можуть загоїтися. Акцент Астрід — м'який, зворушливий, вона шелестить, як листя на вітрі, як дощ на листі.
Титові подобається така відповідь. З цього можна розвинути прецікаву розмову, думає він задоволено.
