Мікі посміхається.
Так, усе буде добре. Тут дивовижно. Я щасливий, що потрапив сюди. Я навіть не міг уявити, що тут буде так гарно. В тебе такі делікатні руки, Астрід, такі довгі тонкі пальці — ти не граєш на піаніно?
Не граю, каже Астрід, дивлячись на свою руку.
Ти могла б грати на піаніно. У тебе таке неймовірне волосся, Астрід.
Вони прощаються біля дверей її кімнати. Я чую, як Астрід каже: «Добраніч», і Мікі відповідає: «Добраніч, Астрід». Я чую, як дрижить його голос. Скриплять двері. За стіною починає шуміти вода. Астрід приймає душ.
Мікі, напевно, ще стоїть в коридорі і не зводить погляду з дверей. А може, це я засипаю нарешті.
Кімнату Астрід облаштували ніби спеціально для неї. Чому в мене — якісь дитячі сині штори в кольорові рибки і мушельки, а в неї — золотистий атлас? Чому моє покривало — суцільні геометричні візерунки, а її — золотистий атлас? Чому в неї так багато місця і таке велике дзеркало, а в мене — два незручні крісла, на яких неможливо всидіти? Чому скло на її журнальному столику таке велике? Чому вона ходить, як кішка? Чому вона любить сидіти на підвіконні? Чому в неї стільки павучків у кімнаті? Чому в неї так пахне трускавковим коктейлем? Чому її волосся стає хвилястим, якщо його намочити? Чому в неї на столі гілочка зі свіжими листками? Чому каштан біля її вікна хоче доторкатися до неї? Чому мені хочеться постійно на неї дивитись?
Де Астрід? — питає Тит.
Де Астрід? — непокоїться Мікі.
Де Астрід? — тихо шепоче Ґабріель.
Де Астрід? — куйовдить волосся Мустафа. Насправді він вигадав це ім'я, бо не любить того, яким його назвали батьки.
Кожен сидить перед своєю бляшанкою пива. Тит і Мікі курять. Мустафа намагається засипати сіллю жирну пляму на трикотажному плащі з каптуром. Мустафа не знімає цей плащ навіть уночі. В нього сиве кучеряве волосся і сива кучерява борода. В нього величезне пузо і ноги-патички. Він голосно регоче і стукає кулаком по столі.
Астрід спить, кажу я. Вона дуже стомилася. Їй треба відпочити.
Ми сидимо за столом, але враження таке, ніби насправді, оточивши півколом укрите золотистим атласом ліжко, дивимося на сплячу Астрід.
Тит намагається випускати дим якомога тихіше. Він насуплює брови і пильнує, щоб ніхто зайвий раз необачно не скрипнув. Мікі зворушено кліпає очима. Мустафі не вдається поводитися тихо. Сіль з жирної плями осипається на підлогу, кришталево подзвонюючи. Тит несхвально зиркає в його бік. Обличчя Мустафи розгублене і глупе. Ґабріель шаріється.
Ґабріель дуже молодий. Він схожий на пагін. Опускає очі, якщо йому посміхнутися. Коли Астрід посміхається Ґабріелеві, у того починають тремтіти руки. Зазвичай він мовчить, а коли його щось питають, він червоніє і відповідає недоладно.
І довго ти там працюєш? — ворушить губами Тит, звертаючись до Мустафи. Мустафа явно йому не подобається.
П'ять років, голосно відповідає той, похапцем прикриваючи долонями рот. Далі намагається говорити тихше, але спроби марні. Щодня я спускаюся в підземелля, відкриваю ключами всі зали, поправляю інсталяції і сідаю за стіл. Відвідувачів надто мало. П'ять років я провів разом з восковими монстрами, бородатою жінкою, двоголовою дівчинкою, карликами, братами, один з яких дивиться на світ з живота іншого… Я знаю кожного з них на ім'я і розмовляю з ними. А недавно… недавно приходили дві мої дурнуваті товаришки. Їм хотілося повисіти на шиї у хлопця-велета. П'яні кури. Відламали йому голову.
Ти мусив платити за це? — питає Мікі.
Та ні, ми це якось залагодили, каже Мустафа. Всі мовчать. Тоді Мустафа продовжує.
А о шостій вечора я вмикаю електричних потвор біля входу. Вони привертають увагу туристів. Блимають і крутяться одне навколо одного.
Ми чуємо кроки. Астрід з'являється на порозі. Рожеві щоки зі сну, ледь скуйовджене волосся, ледь підпухлі губи.
Тит приносить для неї крісло. Мустафа відкриває для неї пиво. Ґабріель шаріється.
Як почуваєшся? — питає Мікі.
Добре, відповідає Астрід.
Тит пропонує їй сигарету, наполовину висунувши одну з пачки. Він Галантний, він дуже уважний. Витягає сигарету для себе.
Його вважають дуже звабним, відповідає на запитання Мустафи Ґабріель.
