Таким звабним, як Астрід? — питає Мікі.
Що? — Астрід реагує на своє ім'я.
Ти чула, що він сказав? — у голосі Тита невідь-звідки з'являються грайливі нотки.
Не чула, а що?
Тит хитро хитає головою, пропонує Астрід вогонь, а тоді підпалює фільтр власної сигарети. Астрід посміхається.
Це через тебе, Астрід, каже Тит. Йому соромно. Ґабріель червоніє.
Через мене? — вона вдає чи справді не розуміє?
Чому? — вона кокетує? Але її погляд і голос анітрохи не кокетливі. У неї дуже маленькі вушка. Вона переводить погляд з одного на другого, зупиняється на мені і знизує плечима. Я посміхаюся до неї. Вона виглядає втомленою. Я хочу доторкнутися до її волосся.
Я краще мовчатиму, каже Тит і западає в насуплену тишу.
Мустафа мугикає пісеньку. Мікі хоче зловити її погляд.
Ґабріель, бідолашний Ґабріель, тендітний веснянкуватий ангел, так і не може припинити шарітися.
Ні, так добре не може бути, думаю я. Це неправда. Такого просто не буває насправді.
З плеча Астрід спадає шлейка майочки.
Моя дорога Маріє,
я так за Тобою тужу — Ти навіть не можеш собі уявити…
Сьогодні Астрід знову цілий день сиділа у себе в кімнаті. Не знаю, чи все з нею добре — мене це дуже хвилює. Пам'ятаєш, у тітки було щось подібне перед смертю: не могла їсти, пити, не могла навіть підвестися з ліжка. Знаю, знаю — я знову все перебільшую. Звісно, у Астрід не може бути такої хвороби. Вона ще молода — просто така делікатна. Будь-що впливає на неї. Переймається кожною дрібницею. Коли я розповідав, як мордують тих свиней — пам'ятаєш, ми бачили по телевізору, — вона мало не знепритомніла. Бере все надто близько до серця. А крім того, стільки курить. Я намагаюся курити менше, але поки що не виходить, та обіцяю Тобі, моя дбайлива Маріє, що невдовзі кину цю звичку. Тільки заради Тебе. А Астрід курить постійно. їй це дуже пасує. Зрештою, їй пасує все — вона така молода. Але не в тому справа. Вона така… Навіть не знаю, як це назвати.
Я багато працюю. Завдяки Астрід теж — бо Ти ж розумієш, коли вона виходить зі своєї кімнати, всі сповзаються на кухню і починаються такі веселощі, такі крики — просто неможливо зосередитися. Тож мені доводиться прилучатися до інших. Але, па щастя — не впевнений, що на щастя, але для моєї роботи точно так — Астрід більшість часу проводить у своїй кімнаті. Вечорами її всі чекають на кухні. Сидять і чекають. І вона завжди виходить, і тоді з'являється враження, ніби нарешті почав поступати кисень. Все стає дуже просто. Я почуваюся страшенно близьким до решти. Навіть до цього Мустафи — не можу пригадати його справжнього імені, але він придурок. Найстарший з нас усіх, а поводиться так, ніби щойно загубив у пісочниці своє пластмасове відерко. Мене це дратує. Як чоловік може дозволяти собі бути блазнем? Я можу з ним порозмовляти тільки тоді, коли є Астрід — її присутність впливає і на нього. Виявляється, не такий уже він і тупий. Вдалося навіть поговорити про політику, і, знаєш, він сказав кілька розсудливих речей. Перекажу Тобі, коли зусгрінемося, золота моя Маріє.
То коли Ти приїдеш? Не можу вже дочекатися. Думаю про Тебе і вдень, і вночі, Ти знову снилася мені, ніби ведеш за руку через якісь хащі. Ти справді ведеш мене за руку через хащі, без Тебе я б заблукав. Дякую Тобі за все.
Не забудь відіслати ті папери — сподіваюся. Ти зробила з ними порядок, як я Тебе й просив. Передавай усім вітання.
Цілую.
Завтра Астрід мусить поїхати кудись на кілька днів. Наш будинок по вінця наповнений сумнівами і смутком.
Я трохи розсуваю штори і бачу, що на підвіконні сусіднього вікна сидять Тит і Мікі. Голова Мікі похилена. Тит дивиться в пітьму. Червоні цятки їхніх сигарет неприродно стирчать у темряві.
Ти не сумуєш за домом? — питає Тит.
Мікі зітхає.
В тому то й справа, каже він, погойдуючись, що з кожним днем я згадую про дім усе менше й менше. Я навіть думаю — а що, як одного ранку я прокинуся і зрозумію, що прекрасно можу жити й так?…
Тит несхвально хитає головою. Його окулярі і так мудро поблискують, подвоюють вогники — і тепер їх чотири.
В цьому й небезпека, каже він.
