Але ж не кожна людина сильна настільки, щоб могти вважати, що їй потрібно, а що ні. Бо можна дозволити собі забагато й опинитися ні з чим.
Так не буває, з ентузіазмом встряє Мікі. Він аж підскакує з крісла і починає розмахувати руками від збудження. Ти ніколи не можеш дозволити собі забагато, бо що це таке — забагато? Завжди залишається простір, яким можна просуватися трохи далі й далі. І потім — як це: опинитися ні з чим? Щось у тебе завжди залишиться. Є речі, яких відібрати неможливо. Є речі, які завжди врятують тебе. Ну і, звісно, завжди можна почати все спочатку.
Я сиджу тихо і дивлюся кудись у темне вікно заглибленим у себе поглядом. До мене ніхто не посміє причепитися.
О Боже, думаю я, о Боже, яка пустка! Навіщо вони говорять такі безглузді речі? Невже їм це справді видається мудрим і гідним витрачання часу?
Тит починає сперечатися з Мікі про рівні відповідальності.
Астрід навіть не вдає, що слухає їх. Вона п'є пиво і теж дивиться в чорне вікно заглибленим у себе поглядом. Цікаво, вона прикидається чи справді замислилася, думаю я. І про що може вона замислитися, ця Астрід?
Я знову лежу в своєму кольоровому ліжку. Чекаю на сон. Я знаю, що внизу, десь якраз піді мною, за столом, один навпроти одного, сидять Мікі та Астрід. Ми залишили їх наодинці. Чую, як десь за кількома стінами нервово скриплять Титові кроки.
Цей світ надто жорстокий, каже Мікі. Його брови трагічно посмикуються. Я помічаю в ньому лише печаль і смерть. Моя бабця помирала повільно і болісно, у неї був рак мозку і вона бачила вже тільки барвисті кружальця, які крутилися, змінюючи одне одного, перетворювалися на вісімки, деформувались… Я зробив про це комп'ютерний ролик. Я не міг спати кілька ночей — тільки заплющував очі й бачив швидкісне миготіння відтінків. Крім того, вона чула жіночі співи. Казала, що це її кличуть туди. Мікі, казала вона — я був єдиним з родини, кого вона ще впізнавала і визнавала, Мікі, під нашою грушкою цілу ніч сиділа молода дівчина і вела якусь таку знайому мелодію… І вона наспівувала мені цю мелодію, а я просто плакав і нічим не міг полегшити її болю. Коли вона померла, дід остаточно закрився в їхньому будинку і перестав бачитися з будь-ким. Він ненавидів людей, особливо — жінок. Бабцю ледве терпів, не міг на неї навіть дивитися. Одружився з нею, бо вона мала хату з садом, а йому ніде було приткнутися. З власними дітьми почав розмовляти, коли тим повиповнювалося по 18. Діти для нього були чимось з розряду собак. Собак дід ненавидів. Він труїв сусідських псів, а котів копав своїми здоровенними заболоченими тумаками. Моя дружина доглядала за ним, коли він був уже при смерті. Годувала, мила, давала ліки, допомагала ходити в туалет. Але він не сказав їй жодного слова. А мені казав тільки, що я телепень і нездара, а міг би стати нормальною людиною, якби захотів, але от, хрипів він, ти наплодив купу дітей, як дурний кріль, і вовтузишся тепер з бабами і пелюшками.
На столі горить свічка, прикрашена напівобсипаною, сухою ялинковою гілочкою.
Це ж тут, думає собі Астрід, хтось святкував Новий рік. Цікаво, як усе виглядало. Напевно, поз'їжджалися розкішні машини, з них повиходили адвокати, дантисти, ветеринари. видавці, директори зі своїми дружинами, духмяними і залакованими, вони по черзі заходили до залу, під ручки, під звуки вальсу, віталися кивками голови і стриманими посмішками, подавали одні одним руки, вдавали, що не знайомі, а насправді знайомилися з власними коханками і коханцями найкращих подруг, а потім їли креветки в цитриновому соусі, запивали їх шампанським, намагалися приховати відразу від пліснявих сирів, удавали задоволення від перебування в приємному товаристві, а потім понапивалися, почали плутати дружин, поперевертали на стіл тістечка з кремом, розбили кілька пляшок алкоголю, хтось когось штовхнув ніби ненароком, а насправді через ревнощі, дружина судді приліпилася до педіатра, тоді всі перецілувалися і, викликавши таксі — бо напідпитку сідати за кермо не годиться, — роз'їхалися по своїх віллах. А могло бути й інакше, думає Астрід.
Отак я й познайомився зі своєю дружиною, продовжує Мікі. Така сумна, така нетипова історія. Але ми створені одне для одного. Вона мати моїх дітей. У мене троє дітей. Я покинув їх удома, я негідник, я телепень і нездара, дід мав рацію. Мій син називає мене не тато, а Мікі-Маус, а наймолодша донька кличе татом брата дружини. Я не повинен був їх залишати.
Мікі обхоплює голову руками. Астрід починає побоюватися, що він розридається зараз — і невідомо, що робити в такій кепській ситуації: заспокоювати, говорити, що все буде добре, сидіти мовчки, плескати по спині?
Цей — світ сповнений печалі та трагедій, каже Мікі здавленим голосом.
Астрід дивиться на полум'я свічки. Вогник тремтить. Астрід намагається не кліпати.
Про що ти думаєш? — питає Мікі.
Чорт, думає Астрід, про що я думаю? Чорт.
Все буде добре, каже вона.
