знепритомніти, щоб не бачити цього всього — але дарма: залишаюся ввімкненою, голова працює, хоч щораз більше наповнюється хрускотом, дзвоном, гупанням і шамкотінням — усі ці звуки видає вона, Княгиня, але в моїй голові вони лунають голосніше в сто разів, моє внутрішнє вухо зараз не витримає, думаю я, у мене станеться крововилив у мозок, ловлюся за рятувальну думку, хоча й знаю: нічого не трапиться, нікому ніщо вже не допоможе, вона ввірветься, і все буде так, як бувало вже сотні разів раніше і — о милосердний Господи, за що? — відбуватиметься ще сотні, ні, тисячі разів. Часом я навіть починаю вірити, що порятунку немає, навіть смерть не прийде на допомогу: ані смерть Княгині, ні моя раптова загибель не покладуть край цьому втручанню, вона приходитиме вічно, я назавжди приречена відчиняти їй двері і спостерігати, як уповзають всередину мого дому її незліченні липкі щупальці, як вони обмацують дверцята шафок і столи, залишають прозоро-білі тягучі сліди слизу на підлозі, змітають з холодильника всі запаси, перевертають вазонки, трощать музичні диски, я приречена відчувати огидні доторки, витримувати погляд цих чорних божевільних очей. Це просто неможливо відвернути — жодними закляттями, жодними чарами, ні молитвами, ні благаннями, ні прокльонами, ні прокляттями. Це назавжди: поки є я, доти приходитиме Княгиня.
З-за дверей з'являється довге чорне масне волосся, воно звисає мало не до землі, я відчуваю задушливий запах бруду і поту, злиплі пасма, цілі пригорщі комашок — навіть оси, навіть джмелі і павуки знайшли свою загибель у її тенетах. Вона заходить у коридор, кинувши на мене лише один короткий, але повний ненависті й зневаги погляд, мене пересмикує, Княгиня швидко й хазяйновито роззирається навколо, кидає на підлогу набиті якимось лахміттям пакунки, розправляє плечі і криво посміхається: ось і я, я до вас приїхала! — гукає вона, розводячи руки, ніби намагається зловити когось в обійми. Я відступаю назад, навіть забуваю посміхнутися чи привітатися — але Княгиня не помічає цього, вона не потребує моїх слів, жодної моєї реакції, я тільки хриплю щось, а вона тим часом розщіпає ґудзики на своєму фіолетовому махровому светрі (надворі спека; від запаху Княгині у мене темніє в очах, я хитаюся), а вона, повісивши светр на вішалку в коридорі, вже біжить у туалет, і я чую, як вона дзюркоче — ні, не дзюркоче, це більше схоже на водоспад, десь прорвало греблю, вона щось кричить своїм верескливим голосом крізь відчинені двері — Княгиня ніколи не зачиняє за собою дверей до туалету, вона вважає це ненормальним. Я безпомічно спираюся об стіну, Княгиня проноситься попри мене, масне волосся боляче б'є мене по обличчі, вона розмахує руками, з-під довгої спідниці стирчать велетенські лабети в сірих шкарпетках, протертих на п'ятах. На кухні вона задирає спідницю і підтягає труси, я помічаю крапельки на підлозі — Княгиня не користується туалетним папером, Княгиня надто заклопотана, щоб звертати увагу на такі дрібниці. Роззирається по кухні, як хижа птиця, її довгий ніс зловісно шукає поживи, вона ще раз стріпує спідницею, як крилами, і сідає за стіл, нервово тарабанячи кістлявими пальцями. їсти і пити, каже Княгиня, я голодна, як вовк, у мене нутрощі поприлипали до ребер, мій шлунок зменшився до розмірів горошини, я не маю чим сходити по-великому я не маю грошей, щоб купити їжу, я їм тільки чорний хліб, усі люди — потолоч, нормальна людина не може вижити в такій державі. Я втуплююся в підлогу, мої руки безпомічно звисають. Я хочу їсти і пити! — верещить Княгиня, зривається з табуретки, і починає заглядати в баняки, потім відчиняє холодильник і застромлює всередину свій хижацький дзьоб. Гречку варити треба інакше, і навісніє вона, чому ніхто не вміє варити гречку? Треба давати більше масла, чому у вас немає масла, я хочу з'їсти яєшню зі шкварками — а у вас немає шкварок, а я люблю багато шкварок: п'ять яєць і дуже багато шкварок! Квасне молоко, я випила б квасного молока! І солодкого, у мене потреба в солодкому, я вже так давно не їла сирника, але хто зможе спекти такий сирник, щоб я хоч покласти в рот його могла?
Я мовчки грію гречку, Княгиня стримить наді мною і злиться, що я даю надто мало масла. Врешті-решт масло закінчується, але Княгиня не задоволена: тепер немає на чому засмажити яйця, а на олії яєшню готують хіба що москалі. Взуваюся і спускаюся в магазин. Княгиня стоїть у прочинених дверях і продовжує давати вказівки. її голос відлунюється у під'їзді, від чого з'являється враження, що триста Княгинь заполонило будинок, триста голодних Княгинь з курячими лапами, з липкими щупальцями на кожній сходинці гнівливо тріпають головами, осипаючи з масного волосся трупики мертвих комашок.
Намагаюся залишатися в магазині якомога довше, але поселитися тут я не можу, тим більше, що Княгині так просто не позбудешся: я знаю, що вона там, у моєму домі, що вона злиться на моє зволікання, що в неї бурчить у животі, в неї знову болить голова від голоду, вона розлючена, вона навіть може побити мене за нечулість до хворої жінки, тому я беру провізію і підіймаюся сходами. Скрипіння її голосу з кожним кроком стає все голоснішим, я дрижу, ноша занадто тяжка, пальці посиніли, де так довго можна ходити, кричить Княгиня, ти хочеш моєї смерті, всі хочуть моєї смерті, чому чесні, порядні люди повинні катуватися у цьому гріховному світі, чому на кожному кроці мені трапляються лише негідники, тварюки, зачерствілі свині?
Нарізаю помідори, а Княгиня кричить, що жир з пательні бризкає їй на лице, у неї залишаться опіки, тільки опіків їй
