власне ім'я, але в голові зовсім порожньо. Я чую, як Мікі плаче вечорами у своїй кімнаті. Ґабріель скидається на сироту, покинутого на роздоріжжі. Мустафа поїхав геть, поцілувавши її в чоло. Здається, має приїхати ще хтось. Не думаю, що це врятує нас.
А так — усе добре, часом мені виходить попрацювати, я непогано харчуюся — тільки от курю ще більше. Але Ти не хвилюйся — якось усе буде.
Передавай усім вітання.
Цілую.
Вона холодна, вона незворушна. Вона не виказує себе нічим. Її рухи повільні. Тверезий погляд. Сумне обличчя. Вона курить і ввічливо посміхається. Але ж я знаю краще від неї, як усе насправді.
У нього багато сивого волосся і сині очі. З-під лоба спостерігає за всім, що діється, — і вона впізнає раптом свою звичку. Її починає морозити, але виглядає вона, як статуя Богородиці на скелях у лісі. Блакитна Богородиця стоїть серед штучних Гірлянд на самому вершечку скелі. Вона давно вже не бачить ні лісу, ні дерев, ні птахів, ні роверистів. У неї вираз безмежної втоми і нудьги на обличчі. В Астрід сигарета в зубах, лівою рукою вона тримає банку пива, правою відкриває її — і раптом стає схожою на хлопчика з бензозаправки.
Кого він мені нагадує, думає вона, не перестаючи дивуватися, не розуміючи, чому дивується, не розуміючи, чому він мусить нагадувати їй когось. Він подібний на чортика, вирішує, ковтнувши пива. Так не планувалося, думає далі вона, це вже зовсім не смішно, я змучилася, я не маю сили, я повинна відпочити, я хочу лягти в ліжко, я хочу заплющити очі, я хочу сидіти під душем і не чути нічого через шум води.
Я намагаюся заспокоїти всіх. Я промовляю поглядом. Це не те, що ви думаєте. Не звинувачуйте нікого, а особливо її. Не казіться, не робіть поспішних висновків, не будуйте теорій, не треба цих зітхань, а цей суїцидний настрій зовсім ні до чого.
Не сумуй, каже до неї Мікі, не сумуй, не тужи, не мордуйся. Я знаю тебе надто добре. Коли ти сумуєш, виглядаєш старшою.
Дурень, думає вона. І каже: я не сумую.
Ти сумуєш, Мікі впертий, до комічного впертий, як іграшковий м'який віслюк з опуклим чолом. Ти сумуєш, а коли ти сумуєш, виглядаєш старшою. І зараз тобі це пасує. Ти виглядаєш так гарно. Але подумай сама — за двадцяті, років…
Їй чомусь уявляється, як вона бере Мікі пальцями і складає, наче аркуш паперу. Ретельно пригладжує згини і застромлює його кудись за кору дерева, де його незабаром згризуть деревні жучки чи хто там.
Я буду виглядати гарно за двадцять років, каже вона незворушно.
Це вперше на власні очі я бачу письменника. Мені його шкода, він якийсь ніби поранений, наче рани ще не позагоювалися до кінця і страшенно болять, коли шарпнешся надто різко. Але він справді подібний на чортика.
Вони майже не розмовляють. У неї з'являється дивне відчуття. Я могла б дуже добре порозмовляти з ним, думає вона. Я знаю, що могла б сказати йому багато важливих речей. І це знову дивує її. Ніколи досі їй не хотілося казати важливих речей. Я навіть не здогадувалася, що знаю якісь важливі речі, шепоче вона сама до себе.
Але вони рідко говорять, бо чужа мова залишає по собі глупий присмак у роті. Якщо вони розмовлятимуть, це заведе їх в оману, сплутає всі карти і стежки, краще нехай буде чисто, жодної історії, жодного повного речення — часом лише окремі слова.
Петер питає її, що робити з героями. Його очі лижуть її обличчя.
Вбивати, впевнено каже вона.
Він вражений. Вбивати! — вигукує він. — Ну ясно: вбивати! Як я сам до цього не дійшов? Це ж найкраще, що я можу зробити для них!..
Довгі в'язкі дні Липнуть до п'ят, стікають по склі.
Астрід, убрана в червону сукню з білими квітами, лежить на постеленій серед травника ковдрі Мікі. В Астрід засмаглі литки. У Мікі помаранчева ковдра з візерунками, які Ґабріель чомусь називає «попокатепетль» або «теночтитлан». Каштан махає над головою Астрід гілками, як віялами. Ми щільно обплутані павутиною ліні. Лише Тит майже весь час працює у своїй кімнаті. Він став якийсь різкий: рвучкі рухи, нервовий голос, хряскання дверима, пісні міни. Навіть не намагається більше втягнуги інших у поважні розмови. Вся поважність його кудись випарувалася. Залишилися нервозність і дитяча плаксива розгубленість.
Ґабріель кинув свої вправи. Він сидить тепер щодня з дев'ятої ранку до шостої вечора над грубезними книжками і нотує
