не поспішає ніхто. Сидимо і перекидаємося тоскними фразами. Всередині якось солодко і терпко від передчуттів. Мікі підводиться і, кинувши: «зараз повернусь», підстрибом кидається до дверей. Я знаю, куди він пішов.
Астрід сидить на підвіконні. Вона бачить лише найближчі гілки. Краплі падають на пальці її ніг.
Я приніс тобі трохи музики, каже Мікі, заходячи. Ти не ображаєшся?
Ні, хитає Астрід головою і сидить незворушно.
Мікі вовтузиться із лаптопом, спотикається об ніжки крісла, необережним рухом скидає зі столу книжки і папери. Нарешті починається мелодія.
Це моя улюблена, шепоче він і теж залазить на підвіконня. Вони мовчки сидять. І тремтять обоє. Астрід — від холоду.
Так по-дурному, каже Мікі. Яке дивне житія! Стільки жорстокості та горя! А тут так добре. Чи можу я бути щасливішим? Дружина і троє дітей. Я, напевно, вже зовсім здурів. Не можна, не можна. Вибач, Астрід — я просто не можу.
Астрід знову заперечно хитає волоссям.
Я тебе поцілую, повідомляє Мікі, і вони цілуються.
Надто добре, вже краще не може бути, торочить він. Вибач, вибач, я не можу. Дружина і троє дітей. Добраніч.
Добраніч, киває Астрід.
Мікі виходить.
Астрід сповзає з підвіконня і вимикає лаптоп. Залишається дощ.
Мене мучить безсоння. І тому мене мучать також спека, холод, шурхіт дощу, скрипи дерев, гупання дверей, рипіння підлоги, нічні голоси.
Мікі зателефонував їй до кімнати, коли вона вже лежала в ліжку. Астрід, Астрід, Астрід, повторював він, а вона дрижала від холоду, скулившись на підлозі. Астрід, скажи мені щось, ну хоч слово, благав він. Я змерзла, сказала Астрід, Ти вбрана? — запитав він. Ні, відповіла Астрід. О, не кажи мені такого, Астрід, Астрід, Астрід, застогнав він у слухавку здавленим голосом. Ти можеш прийти, якщо хочеш, сказала вона. Я хочу, але не прийду. То не приходь. Але хочу. (І чому вона не клала слухавку?) Астрід сиділа на підлозі і слухала тихі схлипи. Довго-довго. Півночі. Ти хочеш, щоб я сказала тобі добраніч? Так. Добраніч. Але за кілька хвилин — знову: Астрід, Астрід, Астрід. Вона посміхалася до свого віддзеркалення у стінці шафи.
Він прийшов десь під ранок. Астрід сиділа на краєчку ліжка, загорнута в червоний рушник. Привіт, сказав він. Привіт, сказала вона.
От біда — лиш я почала засипати, надворі знавісніло заверещали птахи.
Чую ляпання босих ніг Мікі в коридорі. Він повертається до своєї кімнати, замотаний аж по горло докорами сумління. Астрід уже міцно спить.
Вона хвора. В неї температура. її болить горло, тече з носа і коле в грудях. Вона говорить хрипким голосом, її очі блищать.
В будинку тихше, як завжди. Ми сидимо біля неї всі разом або по черзі — але саму не залишаємо пі па мить. Я бачу, як їй хочеться побути самій — але дзуськи, навіть не мрій, ніхто тобі не дозволить.
Перемерзла тоді? — тихо питає Мікі, думаючи, що ми з Титом нічого не чуємо, зайняті відраховуванням лікувальних крапель. Астрид знизує плечима. Мікі хоче поговорити. Хоче дізнатися, що їй також нелегко, що її теж мучить сумління, але те, що сталося, — не повернути, і було ж так добре. Але Астрід не відповідає па його погляди. їй легко, хоч і мучать закладений ніс і сухий кашель, вона голосно сміється з жартів Мустафи, закидаючи голову.
Коли вона засинає, поруч лишається тільки Ґабріель. Астрід на мить розплющує очі, бере його за руку, притягає до себе і цілує в щоку, а тоді, відкинувшись па подушку, засипає знову. В Ґабріеля полум'яніє обличчя, я заходжу до кімнати і вдаю, ніби нічого не розумію.
У тебе часом немає температури? — питаю стурбованим голосом.
Ґабріель трусить головою і дивиться па мене перелякано.
Відтепер у Астрід з'являється звичка цілувати Ґабріеля в щоку кожного разу, коли вони опиняються наодинці. З часом він набереться сміливості і відповідатиме їй тим самим.
Моя золота Маріє,
Ти повніша мене зрозуміти. З цим нічого не можна зробити. Я намагаюся, аналізую, примушую себе — але це як закляття. Не маю вже сили пручатися. Намагаюся пригадати, як Ти вимовляєш моє ім'я, — і не можу. Намагаюся пригадати
