Якби ви тільки знали, кого вам пощастило везти цього незвичайного вечора, бадьоро вигукує Дана.
Розмова з таксистом не клеїться.
Я голодна, каже Настя, і ми зупиняємося біля нічної крамниці. Дана йде купувати їжу.
Опа, бурмоче таксист, повернувши голову, комусь від нас щось потрібно…
Просто біля мого вікна стоїть здоровенний блискучий корабель — такий розкішний, я навіть не знала, що такі бувають.
Відчини вікно, чується голос, від якого кров у моїх жилах застигає, а серце зупиняється. Я хочу порозмовляти з дівчатами.
Ні-ні-ні, гарячково шепочу, мало не хапаючи таксиста за руки.
Дівчата не хочуть, сміливо відповідає хлопець. Хто б подумав, що він виявиться таким лицарем.
Дівчата, яких Ви шукаєте, не їздять такими машинами, як моя, жартує він.
Та я нічого їм не зроблю, наполягає Капітан корабля. Просто відчини вікно.
Ні-ні-ні, шепочу я, нажахана.
Ні? — перепитує таксист. Ми з Настею впевнено хитаємо головами.
Дівчата не хочуть, знизує він плечима.
Здається, каже Настя, це знайомі. Вона присувається до мого вікна й уважно придивляється. Так, це знайомі, не бійся. Це ж Стрийські ковбаси! Відчиніть вікно, махає вона рукою, ми їх знаємо.
Гаразд, відкидаюсь я на спинку сидіння, тоді ти з ними і говори. Вікно відчиняється повільно і тяжко. Капітан уважно спостерігає за ним, криво посміхаючись.
Мені просто дівчина дуже сподобалась, повідомляє, розглядаючи косички і шалик. У нього чорні очі і чорне хвилясте волосся, загельоване назад. Дуже-дуже сподобалась, повторює, ніби цим усе пояснено. Виходить зі свого корабля і нахиляється до мене.
Я відвезу Вас додому.
Я паралізовано дивлюся на нього, міцно вчепившись руками в сидіння. Капітан повертається за штурвал і ставить корабель перед нашою смішною тарадайкою.
Настя! — лепечу я. Мій язик заплітається. — Який жах! Я ненавиджу такі історії!
Заспокойся; вона плеще мене по плечі.
На мене накочує відчай.
Настя! Це страхіття! Ти бачила? Він у шубі! В шубі! Він у шубі, Настя!
Капітан, височенний і широкоплечий, і справді вбраний у плямисту кроликову шубу. Я бачила в фільмах — так ходять чорні гангстери. і мені це в них дуже подобається.
О! Це ви… — тільки й промовляє Дана, коли її, навантажену салатами і круасанами, впаковують на заднє сидіння корабля поряд із нами. Ми лише мовчки перезираємося, троє боягузливих кроликів.
Це Саша, представляє Капітан товстенного чолов'ягу з оптимістичним обличчям, який займає друге сидіння попереду. І не треба мене боятися, я зовсім не страшний і не кусаюся — це я просто так виглядаю, повідомляє він, повернувши до мене обличчя. Ще в нього красиві чорні брови, ніс з горбинкою і щетина. Ну і, звісно, величезний шрам, який починається на скроні, а закінчується на вилиці, міліметр від ока.
Він справді виглядає так, ніби полюбляє кусатися. Рвати зубами па шматки і гарчати при цьому. І злизувати кров з морди великим язиком.
Я не боюся, мій голос тремтить, але я посміхаюся.
Авжеж, сміється Капітан, а оптимістичний товстун Саша регоче так, що машина починає дрижати.
Корабель зсередини м'який і просторий, біля штурвалу світяться кольорові кнопки, чимось приємно пахне, і я зовсім не відчуваю, що він кудись рухається. Аж поки не помічаю, що ми зупинилися перед двоповерховим будинком з арками і колонами, оточеним високим парканом. Капітан сигналить, і ворота починають відчинятися. Ну все, думаю я. Ми попали.
Корабель запливає на подвір'я, посеред якого дзюрчить підсвічений фонтан. Нас випускають назовні, і ми, вставши в рядок, з розпачем в очах спостерігаємо, як невблаганно зачиняються ворота.
Це мій улюблений готель, каже Капітан, пропускаючи нас уперед. Звідкілясь вигулькує схилена в низькому поклоні постать.
Ласкаво просимо, ласкаво просимо, жебонить вона, переминаючись з ноги на ногу, безладно розмахуючи руками і
