витираючи то однією, то іншою долонею спітніле чоло.
Твін пікс, шепоче Дана.
Чотири кімнати, додає Настя.
Чоловічок вбраний у чорний костюм і білу сорочку, на шиї у нього красується перехняблений метелик. Він має дрібненькі риси обличчя, тонкі чорні вусики, кінчики яких кучерявляться догори. Волосся розділене на тонкий проділ посередині голови.
Ваш столик чекає па Вас, кружляє він у легкому вальсі навколо Капітана. Що будете пити? Те, що завжди?
Сто грамів «чівас», киває Капітан, допомагаючи мені скинути пальто. А моєму другові — двісті горілки.
А дівчата? — підлабузницько посміхається Тім Рот.
Чай, кажу я.
Чай, каже Дана.
Каву, каже Настя.
І все? — дивується Капітан. — А за знайомство?
Ми по черзі, але впевнено, хитаємо головами.
Ну як хочете, знизує плечима Капітан, демонструючи, що він не має наміру нас ні до чого силувати. Наше дело предложить, ваше — отказаться, смішно жартує він.
Ми сміємося.
Саша, наприклад, ніколи не відмовляється від горілки, у нього алкогольна дієта, вдруге жартує.
Ми сміємося знову, а Дана вставляє:
Воно і видно…
Небезпечні типи перезираються, але пригадують, що сьогодні вони добрі, і беруться до своїх напоїв.
Отож за знайомство, виголошує Капітан, широко посміхаючись. Я справді дуже радий, що вдалося вас наздогнати, бо ми майже вас втратили…
Тім Рот приносить наші напої. Таця в його руках нервово тремтить, дзенькотять ложечки. Він ставить перед Даною каву, а перед Настею — два чаї.
Один чай мені, нагадую я.
Тім підстрибує, тоді схиляється аж до землі у покірному поклоні, потім швидко підхоплює горнятко, порозхлюпувавши половину рідини на блюдце, і, зазирнувши мені в очі, белькоче:
Вибачаюся. Перехвилювався… — по чому робить такий вираз обличчя, що в мене не залишається жодного сумніву: хвилюватися йому є через що.
Я заспокійливо посміхаюся і навіть хочу поплескати по плечу, але вчасно стримуюся.
Та-а-а, протягує Капітан, примружившись і прикурюючи сигарету це диво, що ми вас знайшли. Було нелегко. І взагалі — ти знаєш Петра Петровича?
Кого? — перепитую.
Кого-кого? — незлобливо перекривлює він. Петра Петровича, кого ж іще. Там, у стейк-гаусі, я хотів пригостити тебе і запитав офіціанта, що дівчина п'є, а мені відповіли: цю дівчину неможна пригощати — вона знає Петра Петровича.
Не знаю я ніякого Петра Петровича, обурююсь я.
А мені яка різниця! Знай собі хоч Івана Івановича! Я хотів з тобою познайомитися!
Він вихиляє ще сто грамів свого «чівасу» і відкидається па спинку крісла.
Хотіли відразу вас звідти підвезти, але не встигли. Вибігаємо назовні, я кричу гей! — а за вами трась! і захряскуються двері таксі.
Яка романтична історія, вишкірюється Тім Рот, ставлячи перед Сашею ще двісті грамів горілки і склянку помаранчевого фрешу.
А потім ми губили вас рази три, так, Саня? — не звертає уваги па прислугу Капітан. Саша мовчки киває, заливаючи в пащу горшку. От якби ви біля крамниці не зупинилися — точно б випустили. Але, слава Богу, все закінчилося добре, правда? — підморгує він.
Ще не закінчилось, відповідаю і підморгую у відповідь, багатозначно дивлячись на Капітана. Той опускає очі. Якесь дивне нахабство і самовпевненість раптом починають розпирати мені легені.
Я теж буду двісті грамів цього «чівасу», кажу я і проводжу пальцями його шрамом.
