Ви запам'ятали моє ім'я? — чоловік стояв позаду неї, нервово потираючи руки. Мене звати Петро Дмитрович.
Мгм, сказала Наташа, заплітаючи волосся в косу.
Так буде зручніше. Мужчинам завжди треба робити гак, щоб підійти до Вашого столу а потім — уже на місце призначення, він спробував посміхнутися, але тільки безпомічно скривився. Не всі мають час.
Мгм, сказала Наташа, спльовуючи на пальці.
Так для всіх буде зручніше, повторив він.
Наташа пригладила смішні кучерики, що вибилися з-за вух. Вони завжди її нервували.
Дядя Ваня співає про мою любов
Ого, думаю я, сідаючи біля вікна, ого, як мені пощастило!
Я вже була певна, що запізнюсь на потяг, і тому взяла квиток без черги, вперше в житті звернувшись з проханням до такої кількості чужих людей одночасно. Для мене це неабиякий подвиг. Квиток мені продали, хоч до відправлення залишалося дев'ять хвилин, і я, не вірячи у свою хоробрість, окрилена нею, піднесена і рум'янощока, мчу на перон.
Приємно, коли в житті все відбувається чітко, як у комп'ютерній грі. Проходиш рівень за рівнем, сумлінно виконуєш поставлені завдання, впевнено наближаючись до мети.
Я останньою купила квиток. І останньою сіла до вагона. Ого, подумала я вдоволено, розмотуючи шалик і розщіпаючи куртку, невже я матиму абсолютний спокій?
Тонка стінка розділяє вагон на дві частини, В першій сидять жіночки з торбами, хлопці в синіх шапках, насунутих на брови, кілька п'яненьких типів і парочка закоханих. У другій сиджу я. Перша частина вагона не знає про моє існування. Я про існування першої частини знаю і радію, що мене воно — це існування — анітрохи не стосується.
Поїзд мирно постукує і гойдається, провідниця пропонує чай і каву моїм невидимим супутникам, я чую все, що відбувається в паралельному світі за стіною, з приємністю констатуючи, що навіть провідниця забула про моє існування. Малесенька кішечка, з примруженими очками і м'якими подушечками лап, згорнулася і муркоче від задоволення і тепла. Часом вона забувається і крізь сон випускає кігтики. Вони впиваються у щось ніжне і м'яке у мені, дряпають, ніби дрібненька хвоя, і тоді я морщуся і долонею витираю очі, тим часом чухаючи кицьку за вухом указівним пальцем іншої руки. Тваринка заспокоюється і втягує кігтики. І знову починає муркотіти. А я перегортаю сторінки книжки, часом поглядаю у вікно і тішуся тим, що мені так добре.
З-за стіни визирає голова провідниці. Вона дивиться на мене здивовано і невпевнено, ніби я мушу от-от розвіятися, як дим, чи розсипатися на пісок, або спалахнути і спопеліти, ніби мене не має насправді тут бути, а я є, сиджу от, читаю книжку, мій шалик лежить на столі, а поруч ще й куртка, і, судячи з усього, я справжня, справжня настільки, що ще, чого доброго, навіть чаю можу захотіти.
А я Вас питала?… — знічено цікавиться провідниця, поправляючи синю спідницю різкими нервовими рухами, наче обтріпує з неї якісь невидимі ворсинки.
Ні, не питали, чемно відповідаю я. Принесіть мені чаю, будь ласка.
Чаю? — провідниця дивується іде більше, дивується щиро і неприховано — те, що я прошу її принести мені чаю, очевидно, розвіює останні сподівання.
Збита з пантелику, низенька суха жіночка заварює чай для мене у своєму улюбленому горнятку, розмальованому червоними вишнями. Кидає багато цукру, старанно розмішує, а потім, знову обтріпавши спідницю, відносить горнятко.
Я ніколи не замовляю чай у потягах. Але сьогодні я хоробра й рішуча, тому можу робити найрізноманітніші чудеса. Навіть пити солодкий чай.
І аж коли допиваю його і відкладаю горнятко з червоними вишнями набік, з першої частини вагона з'являється троє емігрантів. Вони проходять повз мене, по черзі обертають голови у мій бік. Перший молодший за третього, але має більше років, як другий. Другий наймолодший. А третьому десь сорок Оцей третій ковзає по мені блискучими оливковими очима, такими великими і такими розгойданими, його обличчя намагається створити усмішку, він хитається і ловиться ручиськами (сірими, волохатими, жовтонігтими) за полиці і вигаркує: Приятного апетиту!
Дякую, ввічливо (але сухо!) киваю я, відвертаючи погляд до вікна. Чую, як гупають двері тамбура. Гупають, як
