цікаво, чому вони бовтаються у цій теплуватій воді, хапаючи прозорими губами перетертих мушок, кинутих звідкілясь згори, чому і як вони випускають бульбашки, втупившись поглядами одне в одного, намагаючись розрізнити контури дерев, людей, дослухаючись до вереску пташок о четвертій ранку. Але вода розмиває обриси і приглушує звуки. Чому вони сидять у акваріумі, чому не вилазять звідти, не подивляться нормальними очима, не крізь воду, не крізь водорості, не крізь скло на цей світ? Їм здається, що вони й так бачать і розуміють усе найкраще, як це називається — «внутрішнім зором»? Але мені шкода їх. Я заборонила б ці екскурсії, я б дала кожному з них по великому відрові з мильною водою і шматі і сказала б вимити всі підлоги до блиску, а потім, якщо захочуть про це написати, — нехай пишуть, будь ласка, дуже прошу, я й сама люблю читати.
Бо коли уявляю, як вони сидять там, кожен у своїй кімнаті, в чотирьох стінах з вікнами в парк, східний, північний і західний апартаменти, сидять за столами, перед увімкненими комп'ютерами, сидять і мучаться, і думають, про що і як, бо треба, бо їм кидають перетерті мушині крильця, і вони мусять якось віддячити, а навіть якщо не мусять, то треба ж хоч щось робити, повинен бути якийсь сенс у цьому всьому, щоб не збожеволіти від одноманітного погойдування, від млявої нудоти — коли уявляю їх собі, таких самотніх, таких відірваних, таких окремих, мені аж серце розривається. Вони здаються мені маленькими напівпрозорими істотами, обділеними світлом, теплом, любов'ю. Я б хотіла зігріти їхні руки теплом мильної води у відрах і розтерти аж до червоного великими шматами.
Пані Дорота тяжко зітхає і береться за пилосос. Треба попилососити кожну сходинку кожен закамарок, бо Люцина поки що не навчилася, вона надто переймається цією роботою, занадто переживає — і тому їй погано вдається виконувати обов'язки.
Симпатичний чоловік з одинадцятої «а» не міг розповісти, про що він пише. Сказав, що і він, і дівчинка постійно працюють, але жодне з них не знає точно, над чим. Що їм самим цікаво, як там вийде вкінці. Я тільки знизала плечима. Такий приємний, здоровий чоловік, а говорить такі дитячі речі. Я вже не дивуюся. За ці роки довелося звикнути. Але раніше всі переважено знали, над чим вони працюють і як усе закінчиться. Може, це якісь національні особливості.
Пані Дорота подумала, що, можливо, це й краще — не знати фіналу. От її чоловік завжди знав, як закінчаться його дурнуваті махінації з крадіжками на складі перин і подушок — і мав рацію, і його посадили, а вона мусила возити йому фасольку по-бретонському і бабку, бо це його улюблені страви, а потім він з'явився серед ночі, босий і майже голий, і сказав, що втік, а вона навіть не питала, як це йому вдалося і де він загубив рештки свого мозку, а тільки відвезла на віллу, і там він жив два тижні, виходив уночі поїсти, блукав коридорами, вмикаючи і вимикаючи світло, і навіть одного разу налякав дівчинку — а потім сам вирішив повернутися, і тепер знову доводиться робити бабку щотижня.
Пані Дорота провела поглядом парочку, яка, обійнявшись, пропливла за вікном. Він, великий, як гора, майже ніс її над землею. По її маленькій фігурці було видно, скільки зусиль затрачається, щоб триматися до нього якнайближче і якнайменше заважати його рухам. Тепер можна спокійно поприбирати в їхній кімнаті.
Йдучи сходами нагору, пані Дорота спіймала себе на думці, що, може, не так уже й погано жити отак, майже ув'язненими, ізольованими від решти світу. Напевно, щось схоже відчуває зараз її чоловік. Коли кожен день такий самий, як попередній, а попередній такий, як наступний, і не трапляється абсолютно нічого — ні сварки, ні бійки, ні автокатастрофи, не треба думати, де дістати гроші і що зварити назавтра дітям, тоді, швидше за все, звичайне приготування чаю стає неймовірною пригодою. Не кажучи вже про пожежну сигналізацію.
Пані Дорота стоїть на порозі десятої «1б» й оглядає кімнату. Як завжди, страшенно чисто. Як завжди, пахне милом і освіжувачем. Як завжди, книжки поскладані акуратними стосиками. Якби не пилюка, можна було б подумати, ніби я щойно тут прибирала, посміхнулася сама до себе пані Дорота.
Тут рідко таке буває. Як правило, кімнати тиждень після прибирання виглядають так, ніби в них жило стадо бегемотів, які, повертаючись з купелі у болотах, обтрушували тут засохлі грудки бруду, перевертаючи при цьому шафи і фотелі своїми великими круглими боками.
Через цю стерильну чистоту пані Дорота не надто симпатизує парочці — принаймні не так, як іншим. Бо з іншими все в порядку: в симпатичного чоловіка з одинадцятої «а» майже немає речей, і тому немає балагану, але натомість уся підлога густо всіяна розтоптаним попелом і тютюном, а постіль і штори мають такий запах, що аж страшно стає за власні легені: пасивним курцям, здається, загрожує навіть більша небезпека, ніж активним; постійно відчинене вікно абсолютно не допомагає.
Дівчинка дуже старається. Але їй це не надто вдається. Вона згрібає книжки і папери в одну незграбну, розлізлу на всі боки купу і заштовхує її на нижню поличку журнального столика. На робочому столі в неї завжди з десяток нових хвостиків
