Холод пішов їй по спині. Чия це кров? Уява малювала одну картину страшнішу за іншу. Леля струснула головою, і її довге незаплетене волосся хитнулося в місячному сяйві важким сріблом. Що робити? Куди бігти? Кого кликати?
Вона піднялася на ґанок і почала шалено дубасити кулаками в двері. Потім опустилася на сходинку й заплакала — від безсилля й невідомості.
Отак вона й сиділа на сходинках, плачучи, пригорнувши до себе Наталочку, яка теж плакала, коли прибіг Вухань..
Він нічого не спитав і не піднявся на ґанок. Просто приклав своє величезне вухо до холодної, вогкої від моху дерев’яної стіни й завмер, показавши рукою, щоб вони замовкли. Замовкли не лише дівчатка, а й Глина відчув відповідальність моменту. Він ліг на доріжку, поклав писок на передні лапи й, скосивши очі, з болем і співчуттям дивився на Лелю.
Вухань довго стояв, притиснувши вухо до хати, а потім повідомив:
— Там хтось… той.
— Живий? — вихопилося в Лелі.
— Ну, та ж кажу… той.
— Вуханчику, милий, ну скажи по-людськи!
Вухань образився.
— Не подобається, можу взагалі не той! — і відвернувся. — Серед ночі піднімуть, так іще й той… А що я? Хіба ж це?.. Ні-і! Не хочеш, не той!
— Говори, Вуханю! — додав Глина свій голос.
— Так хата ж заговорена! Що його… той!
— Але ти точно знаєш, що хтось там є? — не заспокоювалася Леля.
— Та хіба ж я той! Кажу ж, там хтось… той.
Леля й сама припала вухом до дверей, але нічогісінько не почула. Вухань поруч дихав — чула, Глина нетерпляче зітхав — чула. А що робиться в хаті — ні.
Вона знову пішла навколо хати. Ще раз зазирнула у вікно.
І відсахнулася з несподіванки. Там за мутними скельцями біліло чиєсь обличчя. Леля навіть не зразу впізнала Лисого — такі воно мало риси, спотворені темрявою в хаті й нерівним місячним сяйвом, що пробивалося крізь вікно.
Вона завмерла. Їхні обличчя були на відстані меншій за простягнуту руку. Він був дуже сумний.
— Усі живі? — спитала Леля самими губами.
Він кивнув.
— Люба тут?
Лисий похитав головою і показав пальцями, що вона пішла.
— Пластун із нею?
— Так.
— Марічка з вами?
Він знову показав пальцями, що вона пішла.
Цього разу Леля його неправильно зрозуміла. Вона полегшено усміхнулася й приклала долоню до шибки. Лисий, замість того, щоб теж прикласти долоню, притулився до Лелиної руки щокою.
Їй перехопило подих. На очі навернулися сльози. Вона не знала, що робити, щоб визволити його. Але відчула, що такою щасливою ще не була ніколи в житті.
Лисий відліпився від шибки й самими губами промовив:
— Ти — моє життя.
Вона зрозуміла. І відповіла:
— А ти — моє.
Сльози котилися з її очей, але й вони не могли зняти Любиних чар.
Друг
Марічка просила зняти її з Пластунових плечей, щоб вона могла йти сама, однак Люба різко відповіла, щоб дівчинка сиділа тихо й не рипалася. Звісно, їхати на широких плечах було легше, ніж іти пішки, та це було так, ніби вона зв’язана. Колись же Пластун втомиться, думала вона. Місяць відкидав довгі тіні на сріблясту траву, було тихо — тільки їхні кроки відбивали ритм руху: попереду дріботів лішак, за ним майже нечутно йшла Люба, а останнім голосно крокував Пластун. Ішов він легко, радісно, і несхоже було, щоб такий сильний і натхнений чоловік міг втомитися, несучи на спині свого дорогоцінного друга.
Але все вийшло краще, ніж Марічка собі уявляла. Вийшовши з села, вони подалися знайомою дівчинці дорогою — повз великий зрізаний дуб, на якому вона розмовляла з лішаком, і далі на схід. До великих заростів ліщини, щоправда, не дійшли — повернули праворуч, і Марічка зрозуміла, що час щось робити. Набравши повні груди повітря, вона щосили закричала:
— Дру-же! Дру-же! Ря-атуй!!
— Заткни їй пельку! — засичала Люба до Пластуна.
— Ітько, чи! — благальним голосом промимрив той.
— Рятуй! Друже! — надривалася Марічка.
Люба кинулася до неї, але нічого не могла вдіяти — навіть руками дістати до дівчинки їй було нелегко. Мала закричала ще голосніше й відчайдушніше.
— Зніми її! — знову засичала Люба.
Але Пластунові мов заціпило. Він стояв розгублений і не знав, що робити.
— Ну, і що ти тут викричиш? — Люба змінила задум, вирішила переконати Марічку. — Хто тебе тут почує?
— Друже!!!
І тут трапилося те, чого мала не чекала. Лішак закрутився на місці, перекинувся на птаха, шугонув у повітря й помчав на неї, виставивши гострі пазурі. Летів він просто їй в обличчя, і Пластун, не розібравшись, миттю підняв угору руки, захищаючись. Він влучив сові по великих круглих очах, вона перевернулася в повітрі й упала спиною на Марічку. Дівчинка мимоволі вчепилася обома руками в пір’я на її спині. Сова двічі безпорадно вдарила крилами по Пластуновому обличчю, вивернула голову майже назад і спробувала вдарити Марічку дзьобом по голові, але не дістала. Вона важко повалилася на землю, а мала, не втримавшись на плечах Пластуна, гепнулася їй на спину. Вона не дуже забилася — сова була величезна і м’яка. А от птахові, мабуть, дісталося дуже відчутно. Він жалісно пискнув і завмер.
— Ти що наробила, безголове дівчисько! — вигукнула Люба.
Вона розмахнулась і вже вдруге за сьогоднішню ніч ударила Марічку по обличчю. І знову дістала удар у відповідь. Цього разу Пластун сил не пожалів. Люба впала на землю поруч із совою.
— Друже! Рятуй! — знову щосили крикнула Марічка.
У Пластуна був такий вигляд, ніби він сам злякався того, що накоїв. Немов вибачаючись перед Любою, він сердито крикнув на Марічку:
— Чи! Музав, чи!
Та вже було пізно. Земля задвиготіла від шаленого тупоту, і за півхвилини з темряви вискочило до них щось таке дивовижних розмірів і неймовірно спритне. Марічка не встигла зупинити ведмедя, той раптом ніби ще виріс над землею, ставши на задні лапи, з неміряною силою вдарив передньою лапою по Пластуновій шиї, щось там гучно хруснуло, і нещасний сільський дурник, мов підкошений, упав на траву.
Потім звір обнюхав Любу й лішака, розлючено загарчав, але чіпати їх не став. Підійшов до Марічки, яка не могла поворухнутися від того, що сталось, і величезним вогким язиком лизнув їй обличчя.
Вона обхопила руками його шию — точніше, спробувала обхопити, бо довжини її рук зовсім на те не вистачало, — уткнула личко в брудну шкуру й гірко заплакала.
— Ну от, — сказав ведмідь, — ти ж сама мене гукала, кричала «рятуй!». Я прийшов урятував, а ти плачеш.
Марічка нічого йому не відповіла. Вона плакала й плакала, і здавалося, кінця її сльозам не буде. Ведмідь так нерухомо й стояв над нею, щоб необережним рухом не завдати їй болю.
Болю їй і так вистачало. І мала крізь сльози почала виповідати його своєму волохатому другові. Вона вбила Пластуна. Вона образила Лесика, Івася, Бороду, Василька — всіх! І Леля, коли довідається, як Марічка їх зрадила, також буде ображатися на неї.
— Ти ба! — дивувався ведмідь.
Але у дівчинки склалося враження, що він до кінця не зрозумів її переживань. Що ж, подумала вона, тварини, звичайно, теж переживають, проте не так, як люди. Люди переживають… Як саме, вона не встигла додумати, бо раптом згадала про Лесика й інших хлопців, які ж, мабуть, не можуть вибратися з Любиної хати.
— Ой! Побігли! — вигукнула Марічка й помчала до села.
Вона за мить перечепилася через якусь гілляку й простяглася на землі, боляче вдарившись вище кісточки.
— Давай уже віднесу тебе, — тихо запропонував ведмідь, хоч було очевидно, що йти до села йому дуже не хочеться.
Він ліг на землю, Марічка здерлася на його спину й обома руками міцно вчепилася в шкуру. Ведмідь підтюпцем побіг до села, а Люба, Пластун і лішак так і лишились у траві.
Заповітне слово
Петруся з Вуханем і Наталкою Леля вирядила додому, по рогача, а сама лишилася біля хати. Вона знову підійшла до віконечка, але там уже був не Лисий, а Івась. Вона сумно посміхнулася йому, намагаючись підбадьорити. Івась їй підморгнув. От і все. Виявляється, з братом вона вже так поговорити не може. Вона відчула, що знову на очі навертаються сльози, й пішла до ґанку.
