рідних, а перекладаємо на чужі плечі турботу про них? Невже в нас не вистачає
любові на всіх близьких, а лише на деяких, які особливо до душі?.
До речі, китайці вже ввели закон, що зобов'язує підтримувати зв'язок з літніми
батьками під страхом постати перед судом. Автори законопроекту стверджують, що
головною його метою було привернути увагу до проблеми догляду за пенсіонерами:
«Це робиться головним чином для самих літніх людей – щоб вони розуміли, що
мають право вимагати уваги до себе». Незважаючи на те, що повагу до батьків
закладено в основах китайської культури, три десятиліття ринкових реформ
призвели до того, що традиція «великої родини» почала згасати. А от 36-річна
викладачка університету Чжан Юе вважає цей закон нерозумним, оскільки його
практично неможливо виконати тим, хто з різних причин змушений жити далеко від
рідного дому: «Для молодих людей, які працюють за кордоном або просто в іншому
кінці країни занадто складно і дорого часто відвідувати батьків. До того ж, якщо
молода людина не хоче цього робити, я сумніваюся, що закон зможе його змусити».
Звісно, потрібно жити самим. Звісно, потрібно заробляти гроші аби допомогти
тим літнім батькам і поставити на ноги своїх дітей. Звісно, життя диктує умови
виживання, в якому гроші чи не найголовніше. Але, можливо, не треба чекати, коли
й у нас схвалять подібний закон, а просто пригадати безсонні ночі, прання
підгузників замість разових памперсів, терплячу трьохсоту відповідь на одне і те ж
«Чому . .?», та переглянути своє ставлення до найріднішої в світі людини? Вони ж
витрачали на нас час, вони ж любили нас різними (хворими та здоровими, сильними
та слабкими, сумними та радісними, різкими до них і ніжними, невдахами та
щасливчиками). Адже завтра може не настати. Тож, може варто цінувати сьогодні, а
все інше відкласти на «коли-небудь…, якось іншим разом…, добре, але пізніше…»?
