Поки ми тут, кілька разів дзвонять, дізнаються, просяться, але місць на всіх
не вистачає. «От якби розширити територію, – задумливо говорить Володимир
Якович. – Міська влада давно намагається домовитись із людьми в сусідніх
будинках про надання їм рівного житла . . А у нас би цілий величезний комплекс
вийшов. І більшій кількості людей ми змогли б допомогти. .».
Сюди нерідко приїздять волонтери, та й самі співробітники намагаються
приносити в цей великий будинок самотніх мешканців тільки радість і світлі емоції.
125
Адже кожен знає, як часто буває непросто бути добрим, розуміти і співпереживати
людям, роздратованим своєю самотністю, хворобами, втомою віку.
Всі вони чітко дотримуються розпорядку дня, складеного для максимальної
підтримки сил і збереження здоров'я. Відразу після підйому о 7.30 і ранкового
туалету, всю компанію чекає легка фізкультура, ситний сніданок, лікувально-
оздоровчий труд. Після обіду є години відпочинку, а полуденок приносить просто
вільний час, коли кожен займається тим, що до душі. Одні плекають квіти в саду, інші
читають книги, малюють або просто спілкуються один з одним. Адже за життя
багато накопичилося того, що хотілося б обговорити з однодумцем. . Після вечері
підопічні притулку в кімнаті відпочинку дружно дивляться вечірні передачі, а вже о
десятій вечора світло у вікнах гасне, приносячи сон і заспокоєння, з тим, щоб завтра
почався новий день, нові плани і звершення . .
«Важливо не на словах, а на ділі оточити щоденною увагою ветеранів війни та
праці, інвалідів, – аналізує роботу притулку директор Володимир Власов. – Потрібно
допомогти піклуванням та створенням умов, які полегшать життя обездолених, а
також забезпечити відчуття захищеності та повноти життя…».
І все б добре, якби не одне «але»… А де ж ми з вами? Чому не ми піклуємось про
