«Коли-небудь…, якось іншим разом…, добре, але пізніше…», – чи не так ми
відповідаємо на прохання про допомогу? Адже життя без обов’язків перед
іншими людьми значно легше. Правда, то лише на перший погляд. Пізніше
сумління гризе, але ми його заспокоюємо та продовжуємо біг колесом життя,
наче скажені білки. Тож, вирушаймо разом дивитись в очі самотності, старості,
хворобам та смерті, на які прирікаємо найближчих своїх людей. Відвідаємо
Миколаївський міський притулок для громадян похилого віку та інвалідів.
П’ятого вересня цього року притулку виповниться дванадцять років. Весь
цей час, з моменту прийняття рішення на сесії міської ради про створення
притулку за ініціативою нині покійного мера міста Володимира Чайки,
директором притулку є Володимир Власов.
Разом із ним та отцем Миколаєм (священик Храму Всіх Святих на Старому
кладовищі), який постійно допомагає закладу, мандруємо чималою територією
притулку. Перше, на що звертає увагу будь-який відвідувач, постійний потік
життя. Однаково у вільні години та в часи лікувально-оздоровчої праці тут вирує
життя. Поруч із квітучім садом, яким опікуються підопічні притулку,
розстеляється рідна річка, наче рушник. На березі затишно вмостилися
невеличкі дитячий майданчик, красива каплиця з іконами, виконаними
найрізноманітнішими техніками. Їх роблять самі мешканці притулку:
вишивають, малюють власними руками, вкладаючи в них частинку своєї душі. А
потім приходять сюди молитися, шукати Бога в своїй душі та спокій. Згори
навіть протилежний берег видно. А ще кажуть, що якщо обійти каплицю
навколо та загадати бажання, воно неодмінно здійсниться. Що ж, нехай
здійсниться й бажання багатьох українців і на землі настане мир і злагода між
