Скреготнув ключ у замку, й Антона огорнуло почуття самотності. Він кинувся на залізну хвіртку з кулаками, але м’яка плоть зазнала поразки від сталевих ґрат. Коли біль нарешті став нестерпним, із грудей чоловіка вихопився шалений крик:
— Агов! Що ви робите?! Схаменіться!
Голос проник у всі шпарини і, вирвавшись із карцеру, сягнув конвою і їхнього в’язня.
Ніч стояла під вікнами психлікарні. Вона поглинала часткові паростки світла, що линув від вуличних ліхтарів до окремих палат лікарні, дбаючи про сон їхніх мешканців. Спали всі. Тільки в тринадцятій палаті з розплющеними очима лежав Міхаель. Два порожні ліжка й мовчанка персоналу про долю їхніх господарів неабияк турбували пацієнта. Роль приманки, зіграна ним без умислу, бентежила сумління. Відчуття провини підкрадалося все ближче до серця, а мозок відчайдушно шукав вихід. Він з’явився сам собою.
Двері палати рипнули і, притримані чиєюсь рукою, пустили всередину згорблений силует. Погляд Міхаеля відгукнувся на звук і націлився на чоловічу постать, що кралася прямісінько до його ліжка. З кожним кроком фігура набувала чіткіших обрисів, і за мить Міхаель розпізнав у ній Ваську Довгоносика. Гість причалив до Міхаелевого ліжка і, ніби знаючи про тривогу хлопця, зашепотів йому на вухо:
— Павлович наказав худющому санітарові розправитися з в’язнями карцеру. Думаю, серйозно.
Закінчити Довгоносику думку завадив Фідель, який виник із гущави темряви, тицяючи в Довгоносика пальцем:
— Що це ви тут шепочетеся вночі? — запитав надокучливий прихильник диктатора з острова Свободи.
Його цікавість одним махом урвав Кома, який підкрався до неприятеля, убачаючи в тому кубинського спортсмена, який завдав йому колись фатальної поразки. Прізвисько Фіделя давно не давало йому спокою, а набридливий характер і поготів виводив із рівноваги, тому реакція Коми була закономірною. Його супротивник упав на підлогу, Міхаель і Довгоносик зміряли очима зрадника, вдячно глянувши на переможця.
Здавалось увесь боксерський гнів Коми перемістився з кулака на обличчя. Довгоочікуване бажання помститися змішалося з відчуттям задавненої злості й палахкотіло червоним полум’ям на обличчі спортсмена. Азартний блиск у його очах видав Міхаелю спраглого за поєдинками боксера, і той негайно вирішив цим скористатися.
— Комо, друже… — зайшов здалеку Міхаель. — Наші брати потерпають від свавілля санітарів. Просто зараз ці потвори знущаються з наших друзяк, нехтуючи геть усі правила спортивної етики. Їм потрібен твій кулак, а нам — твоя перемога!
Кома, який нарешті вийшов зі свого звичного стану «відмороженості», уперше з часів шпиталізації відчув себе потрібним. Він із вдячністю глипнув на Міхаеля і кивнув на знак згоди.
14
Лампочка, що звисала з плафона у вигляді тарілки, кидала трапецію світла на масивне крісло внизу. Час від часу вона моргала мороком, потураючи верескливому небу, що збиралось розродитися грозою. Замикання в мережі спричиняло короткочасну темряву, поглинаючи крісло й того, хто в ньому сидів. В один із таких лячних моментів з кутка кімнати пролунав голос Чахлого:
— Ну ось, знову коротить. І хто ж тепер має лазити до щитової замість Шрека?
Голограма Чахлого, на яку скидався санітар у мерехтінні вольфрамової нитки, рушила до крісла.
— Ти не проспіваєш нам, Бемолю? — спитав Чахлий, схилившись над обличчям прив’язаного до крісла пацієнта.
Затишшя на небесах стабілізувало напругу, давши таку-сяку видимість інтер’єру, який здебільшого нагадував середньовічну катівню. Про останнє говорив масивний стілець та вмуровані в його підніжжя металеві пастки на диких звірів, які зубцями дивилися в припнуті ноги Бемоля; а також чорні ланцюги, що наче змії клубочилися між пастками. Навпроти сидів Бемоль. Його завзятість зникла, щойно він побачив знаряддя.
— Ну чого мовчиш, артисте? — сичав Чахлий. — Хто з вас стукач?
