— Процевич нас недооцінив. Мені вже багато чого про нього відомо, зокрема й адресу проживання — думаю, слід до нього навідатися в гості, поки темрява нам сприяє.
— Без машини вони зо дві години будуть добиратися до міста. Певен, ми їх випередимо, — погодився з думкою шефа Прапор.
Павлович випустив хмарку диму, що склубочився під стелею.
— У разі потреби влаштуємо засідку. Ідіть до моєї автівки, я зараз.
Слова начальника вивітрили підлеглих із кабінету. На тлі ображеного пацієнтами Чахлого, Прапор мав вигляд надто збуджений. Либонь, запахло справжньою війною, тож як чоловік, відданий своїй справі, він приготувався почати бій. У додаткових інструкціях не було сенсу. Незаконна діяльність ескулапів розв’язувала йому руки, а благословення начальника спонукало на подвиг.
Павлович вийшов із кабінету слідом за підлеглими й подався довгим і порожнім коридором своєї лікарні. Дорогою він зайшов до ординаторської, звідки забрав Адама, і вдвох вони попрямували до «Аляски».
У тринадцятій палаті Бемоль корчився від болю. Хоча медсестри й надали невідкладну допомогу, біль не вщухав. У нього піднялася температура, нили рани і час від часу тремтіли руки, віщуючи тілу неспокійну ніч. До цих неприємних відчуттів додався візит головного лікаря. Павлович зупинився перед ліжком, уважно вдивляючись у перекривлене від болю обличчя пацієнта.
— Болить? — раптом спитав Павлович, погладжуючи бакенбарди.
Бемоль спромігся лише на кивок.
— Звикай, — пригрозив лікар.
Після свого вердикту лікар обернувся до санітара й грізно наказав:
— Не зводь із нього очей, відповідаєш головою!
Адам поспіхом закивав на знак розуміння ситуації й провів свого шефа поглядом за межі палати.
Прапор на місці переднього пасажира пильно вдивлявся в номери триповерхівок, які час від часу втрапляли у світлові кола, окреслені фарами автомобіля. Машина вправно оминала ями, що виникали на шляху, а коли потрапляла у вибоїни, на задньому сидінні підкидало Чахлого.
— Ось він, — тицьнув у будинок із чотирнадцятим номером Прапор.
Його начальник завертів головою, шукаючи надійне місце для засідки, і, обравши за таке прогалину між гаражами, скерував туди своє авто.
— Нарешті, а то мене мало не занудило, — невдоволено промовив Чахлий, за що одразу дістав нагінку від шефа.
— Тебе по-справжньому знудить у суді, коли слухатимеш вирок.
Чахлий мовчки проковтнув образу. Начальник мав рацію, отож треба себе пересилити, аби не вскочити в ще більшу халепу. Машина зупинилась, і водій вимкнув двигун.
— Шуруйте всередину, визначте, куди виходять вікна 25-ї квартири.
Усвідомлюючи всю серйозність ситуації, санітари вийшли на вулицю і під гавкіт одинокого собаки-волоцюги поспішили до будинку, у якому ще до цих трагічних подій мешкав Гліб Процевич із дружиною. Павлович, залишившись в автомобілі, видобув чергову сигарету й задимів у напівпрочинене віконечко.
Його підлеглі повернулися, коли він робив останню затяжку.
— Ти б не курив у машині — спалимося, — професійно зауважив Прапор.
Павлович загасив недопалок, дослухавшись поради санітара.
— З’ясували? — командирським тоном спитав Павлович, навертаючи підлеглих у русло підпорядкованості.
— Усе нормально. Ось два вікна на другому поверсі з жалюзі на балконі, — доповів про результати розвідки Прапор.
— Що робимо? — спитав поради Павлович.
Прапор глянув на вікна квартири, обмірковуючи ситуацію.
— Якщо їх чекала машина, то псих уже у квартирі, якщо ж ні, то скоро надійде. Зачекаймо з півгодини.
Його спільники пристали на цю пораду. Чахлий подався в машину до Павловича й задрімав: адже він тямив обмаль, ба й покладена на нього відповідальність була обмеженою. Це аж ніяк не стосувалося його шефа. Павлович нервував. Старанно вибудована ним схема ламалася на очах. Найстрашніше, що у випадку із втечею пацієнтів лікарю не слід розраховувати на допомогу своїх впливових друзів. Відтепер він сам стає для них тягарем, і можливість бути «злитим» власними покровителями збільшувалася. Вихід із ситуації був темним, мов навколишні сутінки, у яких доводилося сидіти в засідці.
Прапор за армійською звичкою віддано ніс службу. Його погляд незмигно спостерігав за вікнами Антонової квартири, відвертаючись інколи на двері під’їзду, що їх освітлювала однісінька лампочка. Час спливав, а разом з ним і надія виявити втікача. Та раптом у вікні, до якого так пильно приглядався санітар, засвітилося. Прапор насторожився й зіщулився. У вікні, затягнутому тюлем, з’явився чоловічий силует і, покрутившись із горнятком, зник у кімнаті, загасивши за собою електрику. Квартиру Антона знов огорнув морок. Прапор миттю розбудив своїх спільників.
— Прокидайтеся, він у квартирі.
